Коли Оксана вперше зустріла Олега, їй здалося, що вона нарешті знайшла того самого, з ким можна побудувати справжнє, міцне, доросле «назавжди». Він був не лише гарним, розумним і уважним — він одразу дала зрозуміти, що налаштований на серйозні стосунки. Вони дуже швидко зблизилися, і за кілька місяців почали жити разом. Спочатку — на орендованій квартирі, з думкою: «Подивимося, як піде». Але все пішло легко, ніби саме собою.
Побут не знищив їхні почуття. Вони вміли домовлятися, поступатися, піклуватися один про одного. Разом готували вечері, дивилися старі кінофільми, влаштовували вечірні прогулянки містом, будували плани на вихідні, на літо, на життя. Друзі вже давно називали їх чоловіком і дружиною. Усі лише чекали, коли ж вони нарешті зроблять той наступний крок. Але крок так і не робився.
Першого року Оксана не поспішала. Вона була впевнена — Олег сам запропонує, коли настане час. Але коли минув другий, а потім і третій, і нічого не змінилося — вона почала хвилюватися. Особливо боліло, коли одна за одною подруги виходили заміж, викладали фото з палацу шлюбу та підписи на кшталт «Тепер ми сім’я». А в Оксани навіть кільця не було. Навіть натяку. Навіть розмови.
А потім сталося лихо — серйозно захворіла мати Олега. Усі думки та сили родини пішли на лікування, обстеження, поїздки до лікарів та аптек. Розмови про весілля відійшли на другий план — і Оксана це розуміла. Вона мовчки підтримувала, була поруч, не тиснула. Коли мати Олега пішла на одужання, Оксана з полегшенням зітхнула: тепер знову можна думати про майбутнє. Але наречений, здавалося, так і залишився у режимі «не до цього». Тема шлюбу немов розчинилася.
Оксана все чекала. А потім усвідомила: годі. Вона не хоче бути просто зручною жінкою поруч. Вона хоче бути дружиною. Хоче сім’ю, дітей, дім. І, зрештою, впевненість у завтрашньому дні. Адже навіть брати іпотеку страшно, коли ти юридично ніхто. І вона наважилася.
Сама купила кільце. Забронювала затишний столик у улюбленому ресторані. Обрала дату — не випадкову, а ту саму, коли вони вперше сказали одне одному «кохаю». Олег, побачивши її з коробочкою, спочатку зніяковів, почав виправдовуватися: мовляв, і сам збирався, просто часу не вистачало. Але врешті сказав «так». Без пафосу, без вогню в очах, але сказав.
Подруги Оксани були в шоці. Хтось захоплювався її сміливістю, хтось крутив пальцем біля скроні, мовляв, поставила себе у дурне положення. А вона просто видихнула. Бо всередині стало легше. Бо тепер — усе зрозуміло.
Оксана не стала чекати, поки хтось вирішить за неї. Вона сама взялася за справу. Подала заяву через «Дію», обрала дату, почала шукати сукню, бронювати ресторан, домовлятися з фотографом. Олег брав участь у підготовці — без ентузіазму, але брав: їздив на дегустацію, бронював авто, допомагав вибирати кільця. Все йшло своєю чергою.
Іноді Оксана ловить на собі погляди подруг. Ті, що вже заміжні, — із співчуттям, мовляв, «дивись, щоб не пошкодувала». А ті, хто ще не в шлюбі, — із заздрістю, що наважилася. А вона просто йде вперед. Бо втомилася жити у невизначеності. Бо заслуговує на щастя. Бо кохає — і вірить, що не даремно.
Можливо, вона вчинила не за каноном. Можливо, хтось скаже: «Жінка не повинна робити перший крок». Але, можливо, якби більше жінок перестали чекати біля моря погоди, то й щасливих сімей було б більше?
Чи правильно вона вчинила? Можливо. Чи виглядало це смішно? Ні. Це виглядало як вчинок дорослої жінки, якій вистачає сміливості, щоб не боятися взяти долю у свої руки.
