Давно мріяв записувати свій досвід, думки, на папір. Цей запис трошки відбиток життя, хочеться його залишити, може, для себе самого.
Моя сестра Мирослава завше була вперта у своєму бажанні вдруге вдало вийти заміж. Перша спроба була гірким розчаруванням ще до тридцяти вона розлучилася зі своїм чоловіком, Михайлом. Причина банальна, але й болюча. Усе сталося, коли вона приїхала з відрядження на день раніше і застала Михайла, який поспіхом, у спідньому, намагався заправити ліжко, а її найліпша подруга, Ганна, у її халаті, варила на кухні каву. Класика, як у кіно.
Думаю, Мирослава не довго думала виставила Михайла з речами надвір, а Артему, синові, тоді ще підлітку, наказала з батьком не спілкуватися. Подругу-гицлю викреслила з життя миттєво. Порпатися в чужій грязюці не стала «є провина буде й кара». Після цього почала все з початку.
За більш ніж десять років Мирослава захистила кандидатську, а потім і докторську. Стала в сорок років доктором філологічних наук, завідувала кафедрою в педуніверситеті Івано-Франківська. Її цінували, поважали, але в душі вона продовжувала мріяти зустріти чоловіка, з яким не страшно буде старіти, не страшно зустрічати світанки і вечори.
Залицяльників вистачало. Але якось не складалося. Одного разу після першого ж побачення чоловік позичив у Мирослави півтори тисячі гривень («ми ж майже родина») і зник у тумані. Інший вдівець, шукав маму своїм трьом дітям. Запросив її одразу до себе додому й попросив приготувати обід на всю сімю. Мирослава, хоч і не чекала такого прийому, зготувала їсти, нагодувала усіх, але повернулася додому в сльозах. Їй дуже жаль стало тих дітей і їхнього тата-сироту, але взяти на себе таку ношу вона не змогла. «Може, я егоїстка», думала тоді вона.
Років минало, кандидатів більш не ставало. Коли Мирослава вже майже махнула рукою на чоловічу увагу та зібралася поставити крапку в цих безнадійних пошуках, несподівано зявився Він.
Колись у неї на кафедрі навчався студент з Туркменістану, Давид. Йому було 28, він дуже вирізнявся серед інших – працелюбний, уважний, культурний. Давид залишився у Франківську після навчання, відкрив автомийку. Якось, заїхавши на заправку, Мирослава випадково здибала його і дізналася, що власник цієї заправки той самий Давид.
Зав’язалася розмова про минуле про університет, життя, студентство. Давид дав їй свою візитку, «про всяк випадок». Відтоді Мирослава щотижня заїжджала на його заправку. Давид явно виявляв симпатію, запрошував на вечерю, на концерт у філармонію. Мирослава, хоча й була вражена його увагою, не вірила в щирість молодого чоловіка і відмовлялася від запрошень.
Згадувала, як одного разу під час сесії він подарував їй різьблену скриньку у ній була записка з визнанням у коханні. Вона тоді спалахнула хвилею гніву й здивування, розірвала листа на друзки й повернула скриньку Давиду. Той прийшов вибачатися: «Пробачте, Мирославо, не хотів образити. Ви мені дуже подобаєтесь». Вона суворо відповіла: «Давиде, ідіть, заняття чекають».
Відтоді, до закінчення університету, Давид тримався осторонь, тільки інколи кидав несміливі погляди. І ось історія повторювалася. Мирослава вагалася приймати залицяння чи ні? Та зрештою здалася й не пошкодувала.
Їхній роман, хоч і швидкоплинний, був майже наділений магією. Перше побачення було фантастичним. Давид був уважним, дотепним, справжнім романтиком. Не зважала Мирослава й на різницю у віці поруч із ним почувалася легкою, молодою, справжньою жінкою. Вона й сама стала звати його Вадимом, а себе він ласкаво кличе Лесею.
Зачарована, Мирослава раптом відчула себе по-справжньому щасливою. Давид не кликав її заміж. Знав повернеться до Туркменістану, де його родина вже підібрала йому наречену, дівчину сімнадцяти років. Мирослава знала, що не залишить Україну: як кинути сина, маму, свій дім? Мама Давида ніколи не прийняла б жінку її віку ще й з іншої країни.
Мирослава вирішила всю свою ніжність подарує Давидові, доки є можливість. У розмові з мамою зізнавалася: «Скільки тій жіночій долі ще мені залишилося? Лиш крихти… Буду любити цього чоловіка, аж поки дихати стане важко!».
Мати її була категорично проти цього роману. «Мирославо, навіщо тобі однокровець? Наших чоловіків мало? Я ніколи не дам благословення! Твій колишній постійно ходить біля тебе, вибачився вже сотні разів. Прости його і живи спокійно!» просила вона.
«Мамо, Михайло мені зрадив ти забула?» зрізала її Мирослава.
«Та він уже десять разів каявся. А ти сама винна з тими дисертаціями і роботою зовсім про сімю забула,» не вщухала мати.
«А чому ж ти тата не простила, він же теж каявся?» не втрималася сестра.
«Твій батько, доню, залишив мене вагітною і ще нагуляв троє дітей. А Михайло все життя ходить сам, чекає, коли ти його простиш. Артем його дуже любить», гірко зітхала мама.
«Я, мамцю, не збираюся виходити за Давида. Я для нього стара, просто хочу, щоб було щось світле. Далi як буде» задумливо відповідала Мирослава.
Минуло три роки нашого роману, і настав момент прощатися. Давид сказав лише: «Будь ласка, тримай звязок, Леся, я тебе не забуду».
Подарував тієї самої різьбленої скриньки з перстеником два янголята тримають брильянтове сердечко. «Серце моє твоє», сказав. Полетів у Туркменістан.
Через рік прислав фото зі словом: «Моя дружина, Айгуль». Ще за рік інше фото: «Моя друга дружина, Махинур». Таке тут дозволене законодавством, пояснював Давид. Мирослава гляділа на ті фото без ревнощів. Що знають ці молоді про справжнє, досвідчене кохання? Помічала лише сум у його очах значить, не забув, значить, десь там, глибоко
Історія закінчилася, життя триває. За цей час Артем одружився й привів до хати невістку. Коли в них народилася донечка, Мирослава дуже попросила назвати її Лесею щоби жива була у роду память про справжнє, палке кохання.
Пробачила вона й Михайла, чи, може, просто змилувалася. Дійшли згоди через маму. Та нагадала: «Усі ми люди, усі грішні. Не кожен подужає устояти перед спокусою». Живуть тепер разом, намагаються не віддалятися. Мирослава закінчила курси вязання й тепер вяже внучці Лесі панчішки з туркменськими візерунками
Десь у цій історії я зрозумів важливо цінувати кожну мить, вчасно прощати, радіти життю й не боятися любити, навіть якщо це кохання не навіки, а тільки зігріте душевним теплом на короткий час.
