У місті сніг уже майже розтаяв, лише на тротуарах залишився пісок, що в’ївся в лід. А на цвинтарі він ще лежить, хоч і просілий після дощів. Ганна довго блукала між засніженими стежками, поки не знайшла могилу батьків. Вони лежали разом, хоча батько загинув у аварії, коли Ганна ще вчилася у дев’ятому класі.
Огорожу зробили одразу на дві могили. Мама померла три роки тому. Ганна підібрала на пам’ятник таку фотографію, щоб вони з батьком виглядали однолітками — такими, якими вона їх запам’ятала, коли батько ще був живий.
Ганна вийшла на пенсію, квартиру у Києві залишила синові, а сама повернулася у рідне місто два дні тому. Прибралася в квартирі, а сьогодні вранці поїхала на цвинтар.
— Пробач мене, мамо, що кинула тебе тоді, втекла до Києва. Не могла інакше. Дякую, що зрозуміла, не тримала, — вона зітхнула, змахуючи з надгробка сніг.
Постояла ще трохи, попрощалася з батьками і пішла назад своїми ж слідами між огорожами. Вийшла на алею і, дивлячись під ноги, рушила до виходу.
— Ганно! — почула вона голос за спиною, зупинилася й обернулася.
— Мені? — Вона роздивилася незнайомого чоловіка літніх років.
— Ти мене не впізнала? Це ж я, Сашко Гордієнко, — чоловік усміхнувся, і тоді Ганна згадала його.
— Не впізнала. Ти змінився, — сказала вона і теж посміхнулася.
— А я тебе одразу впізнав, хоч не бачив… — він завагався, прораховуючи, скільки минуло років… — тридцять.
— Тридцять два, — уточнила вона.
— Ти зовсім не змінилася. До батьків приходила? — Він кивнув у бік могил.
— Так. А ти?
— До Оленки, — Сашко відвів очі.
— Оленка померла? Давно? — здивувалася Ганна.
Зла на Оленку вона не тримала. Обида давно пройшла. Відчула лише жаль і співчуття.
— Півроку тому. Дуже страждала. Рак. Я зовсім один залишився, — сумно сказав Сашко.
Ганна поглянула на нього. Їй здалося, що він схлипнув. Ні, просто глибоко зітхнув. Очі спокійні, задумливі.
— Дітей у нас не було. Отакі справи. А ти сама чи з чоловіком приїхала? — спитав Сашко.
— Сама. Вийшла на пенсію, квартиру у Києві синові залишила, а сама повернулася, — Ганна навмисне не згадала про чоловіка.
Вони дійшли до воріт.
— Ой, я ж тебе відволікла, а ти йшов… — згадала Ганна.
— Я від Олениної могили йшов. До мами в інший раз. А то раптом ти знову зникнеш? — усміхнувся Сашко.
— Ось так, проїхав, тепер чекати наступного, — зітхнула Ганна, побачивши автобус, що від’їжджав від зупинки.
— Я на машині, підвезу, ходімо, — Сашко показав на ряд автомобілів, припаркованих біля огорожі.
Не дуже хотілося їхати з ним, розмовляти, але й стояти біля цвинтаря теж не хотілося. Ганна сіла в охололу машину. Сашко повернув ключ запалювання, увімкнув пічку. Вони проїхали повз цвинтар, мимо пустого засніженого поля, яке колись стане місцем нових поховань, повз дерев’яні будиночки. Ганна завжди дивувалася — як можна жити поруч із великим міським цвинтарем?
— Стільки років минуло, а я так і не зрозумів, що тоді сталося поміж нами. Коли ти поїхала, я з розуму зходив. А головне — чому? — порушив тишу Сашко.
Ганна здивовано глянула на нього.
— Оленка сказала, що вагітна. Потім дізнався, що брехала — у неї не могло бути дітей. Але спочатку повірив, одружився. А потім… було вже пізно метушитися. Оленка ж, знаєш, як істерила, коли дізналася, що ти з її нареченим утекла? Поїхала до Києва, щоб помститися. Чому ти втекла, Ганно?
— Ти що, досі нічого не зрозумів? Мені було все одно, з ким і куди тікати, аби лише подалі звідси.
— Як це? — Сашко повернувся до неї, і машина ледь не зісковзнула на мокрій дорозі.
І Ганна, не шкодуючи ні себе, ні тим більше його, почала розповідати.
***
Правильно кажуть — у дружбі завжди хтось одним користується. У Ганни з Оленкою була саме така дружба. Ганна прийшла до нової школи серед навчального року. Кругла відмінниця, вона одразу викликала неприязнь однокласників.
Найкрасивіша дівчина в класі, Оленка, взяла Ганну під своє крило. На перервах вони разом ходили по коридорах, йшли додому. Ганна допомагала Оленці з уроками, підказувала на контрольних.
Завдяки Оленці Ганна стала своєю. За Оленкою бігав смішний і лопоухий Сашко Гордієнко. А вона зверхньо посміхалася над ним.
— Навіщо ти так? Він же нормальний хлопець. Виросте — стане красенем, — захищала його Ганна.
— Ось коли стане, тоді й подивимося, — відповідала несерйозна Оленка.
Звісно, вони ділилися мріями.
— Я не збираюся тут гнити ціле життя. Поеду до Києва. Хочеш зіВона замовкла, глянула йому в очі і сказала: “Тепер я повернулася, але не до тебе,” і пішла, залишивши його стояти біля машини, бо минуле, як і той сніг на цвинтарі, уже ніколи не повернеться.
