Одружена, та сама живу
— Іринко, розтлумач мені, як це розуміти? — сусідка Христина Петрівна стояла на порозі з торбинкою в руках й недоуменно хитала головою. — Чоловік у тебе чи ні? Учора Сергія стріла — виходив із твого подвір’я, а сьогодні зранку він же у тролейбусі зустрівся з якоюсь білявкою!
Ірина зітхнула, відклала вбік газету й запросила сусідку на кухню. Чай саме закипав.
— Сідайте, Христино Петрівно. Усе не так просто, як видається. Так, Сергій мій чоловік. Офіційно. Штамп у паспорті вже сім років. Та живемо ми окремо. Кожен у себе.
— Як окремо? — сусідка плюхнулась на стілець, явно налаштувавшись на довгу розмову. — Що це за сім’я така? Та й навіщоді під вінець виходила?
Ірина поставила перед гостя чарку з чаєм, сіла навпроти. За вікном крапав жовтневий дощ, краплини сповзали по шибці немов сльози. Саме в таку погоду сім років тому вони з Сергієм подавали заяву до ЗАГСу.
— Виходила з кохання, звісно. Гадала, житимемо, як усі гідні сім’ї. Діти, дача, спільний дім. Ані ж! — Ірина гірко усміхнулась. — За півроку збагнула, що ми зовсім різні люди. Він любить галасливі компанії, я волію тишу. Він розкидає речі, а я до ладу звикла. Він може тиждень не митись, а я без душу й дня не витримаю.
— Та й розлучися! — махнула рукою Христина Петрівна. — Нащо ж мучитися?
— А ось тут і починається диво. Розлучитися не можемо. Хата у нас одна, приватизована на двох ще перед весіллям. Купували разом, сполу платили. Сергій каже: якщо розлучимося, то хату прийдеться продати, ділити гроші. А куди нам потім? Знімати? Та ми ж уже не молоді, мені сорок три, йому сорок п’ять. Де таких грошей візьмеш на оренду?
Христина Петрівна задумливо кивнула. Проблема була їй знайома.
— І що ж ви вигадали?
— А ось що. Сергій живе в тій хаті, а я купила собі крихітну однушку на Сихові. Дешевеньку, та свою. Плачу іпотеку, але ніхто мені не докучає. Заходить він до мене іноді, коли самотньо стає. Посидимо, побалакаємо, як давні приятелі. А далі йде до себе.
— І довго так житимете? — сусідка з цікавістю вдивлялася в Ірину. Та виглядала стомленою, та спокійною.
— Не знаю. Поки влаштовує. Офіційно ми дружина й чоловік, документи міняти непотріб, на роботі зайвих питань не чіпають. А кожен живе власним життям.
Коли Христина Петрівна пішла, Ірина довго сиділа біля вікна, допиваючи холодний чай. Дощ посилився, і у його шелесті чулися голоси минулого.
Познайомились вони з Сергієм на роботі. Він був тоді начальником відділу постачання, вона — головним бухгалтером. Високий, статний, з добрими очима й чарівною усмішкою. Ірина відразу його відчула.
— Ірино Володимирівно, чи не склали б мені компанію в обідню перерву? — підійшов він до її столу в той пам’ятний четвер. — Знаю гарну кав’ярню поряд.
Вона погодилась. Потім друга зустріч, третя. Сергій виявився цікавим співрозмовником, багато читав, розбирався в мистецтві. Говорили про книжки, кіно, подорожі.
— Мені з вами так легко, — зізнався він через місяць зустрічей. — Ви мене з півслова розумієте.
Ірина теж відчувала себе з ним природньо. Після розлучення з першим чоловіком минуло вже п’ять років, вона майже зневірилась зустріти споріднену душу.
Сергій був розлучений, дітей не мав. Жив сам у трикімнатній хаті, що дісталася від батьків.
— Завелика для одної людини, — скаржився він. — А продати вагаюсь, таки батьківська домівка.
Півроку зустрічались, потім Сергій зробив пропозицію. Весілля святкували скромно, лише найближчі друзі й родичі.
Перші місяці спільного життя пройшли у стані закоханості. Здавалось, усі проблеми розв’язні, а розбіжності — дрібниці.
Та поступово дрібниці переростали у глибокі суперечності.
— Сержу, та не можна ж кидати брудний посуд у раковину! — знову обурюва
Оксана Левицька сиділа біля вікна, спостерігаючи, як останні краплини осіннього дощу сповзали по шибці, нагадуючи їй, що прийняте рішення жити окремо від чоловіка Миколи, хоч і було незвичним, все ж принесло довгоочікуваний спокій та змогу дихати повними грудьми у своїй невеличкій, але власній оселі на Оболоні, куди ніхто не заходив зайвий раз, окрім самої господині та її вірної киці Марійки, яка тепер муркотіла на колінах, нагадуючи, що справжнє щастя часом криється в простій свободі бути собою, навіть якщо це означає зустрічати ніч на порожньому ліжку, зате незайманому чужим безладом.
