Владислава Лисенко з Полтави, міста, яке нерозривно пов’язане з зеленою красою Полтавщини. Довго роздумувала, чи варто писати це звернення, але всередині мене все розривається від болю і невизначеності. Я більше не можу мовчати — мені необхідно вилити душу, адже життя неначе увійшло у вир, і я не знаю, як знайти вихід з цього кошмару.
Все почалося з того, що я — мама п’ятирічної донечки Марічки і дружина чоловіка, який живе тільки роботою. Мій чоловік, Сергій, — трудоголік до самих кісток, його майже ніколи не буває вдома. Нашу дівчинку із дитсадка забирає моя мати, вона ж сидить із нею вечорами, тому що ми із Сергієм повертаємося пізно. Працюю я у великій компанії — місце серйозне, платять добре, але викладаюся на всі сто, часто затримуюся допізна, щоб завершити всі справи. Два місяці тому мене відправили у відрядження на чотири дні з колегою, Андрієм. Я попросила маму пожити у нас, доглянути за Марічкою. Вона погодилася, і я поїхала із легким серцем.
Ми з Андрієм їхали службовою автівкою. День пройшов у справах, а ввечері заселилися в готель. У ліфті він раптом запропонував спуститися в ресторан, повечеряти разом. Я кивнула — чому б і ні? Вечір виявився неочікувано приємним. Ми розмовляли про все на світі, і я дізналася, що він розлучений, без дітей, весь у роботі. Його голос, його сміх — я раптом відчула себе вільною, живою, як не відчувала себе давно. Вперше за роки поруч із чоловіком, якого ледве знала, мені було легко. Після вечері ми розійшлися по номерах, але щось усередині вже тривожило.
Наступного дня — робота, а ввечері знову вечеря. Ми закінчили справи раніше, і Андрій запропонував відзначити успіх пляшкою червоного вина. Я люблю червоне, не відмовилася. Їли, пили, сміялися, і я бачила, до чого все йде. Серце калатало, але я вирішила піти у номер. Він сказав, що проведе мене, і в ліфті все трапилось — його губи знайшли мої, пристрасть захлеснула нас, як хвиля. Ми опинилися в його кімнаті, і ніч стала вихором, про який я боялася навіть думати. Наступна ніч була ще гарячішою, ще безглуздішою — я тонула в цьому, забувши про дім, про чоловіка, про все.
Повернувшись у Полтаву, я спробувала викреслити це з пам’яті. Заглибилася в роботу, уникала Андрія, але через кілька тижнів життя завдало удару: я вагітна. Світ закрутився, ноги підкосилися. Я була в шоці, в жаху, але знала — це його дитина. Із Сергієм ми давно віддалилися, між нами не було близькості місяцями. Я хотіла поговорити з ним про розлучення — наша родина давно тріщала по швах, але я тягнула, боялася змін. А тепер ця дитина — живий доказ мого падіння. Я не знаю Андрія по-справжньому. Він був лагідним у тому відрядженні, але чи можу я покладатися на нього? Що, якщо він відвернеться, як тільки дізнається?
Я ходжу по дому, як примара, дивлюся на доньку й чоловіка, і всередині все виє. Ця дитина росте в мені, а я не знаю, що з нею робити. Сказати Сергію? Він розлютиться, вижене мене, і я залишуся одна з двома дітьми. Сказати Андрію? А якщо він посміється мені в обличчя або щезне, як дим? Я вирішила розкрити правду батькові дитини через кілька днів, але кожна година перед цим — як мука. Моя голова розколюється від думок, серце рветься на частини від страху і віни. Я хотіла спокійного життя, а отримала хаос, який сама й створила.
Мати дивиться на мене з тривогою, але я мовчу — як їй сказати, що її донька, зразкова матір і дружина, заплуталася в такому приниженні? Сергій повертається пізно, кидає втомлене «привіт» і не бачить, як я тремчу. Андрій на роботі проходить повз, і я ловлю його погляд — теплий, але чужий. Що мені робити? Залишити дитину і піти від чоловіка? Кинути все і бігти? Або мовчати, поки правда сама не вирветься назовні, як буря? Я мріяла про щастя, про другу дитину, але не так — не з зрадою, не з брехнею. Тепер я стою на краю, і кожен крок — це прірва.
Прошу, допоможіть порадою! Я у відчаї, я загубилася. Моє життя котиться у прірву, і я не знаю, як врятувати себе, своїх дітей, свою душу. Ця дитина — моя провина і моя надія, але я боюсь, що вона зруйнує все, що в мене залишилося. Як бути з цією правдою, яка пече мене зсередини? Я хочу, щоб все налагодилося, але боюсь, що вже занадто пізно.
