Ну що, піднімаємо келихи за іменинницю! Сорок пять отже, вже знову та ягідка, хоч у нашім випадку швидше курага, але, знаєте, і сухофрукти для здоровя корисні! гучний сміх Олега прогримів на весь банкетний зал затишної львівської ресторації, перебиваючи й так ледве чутно українську етномузику.
Гості навколо великого столу завмерли. Хтось нервово пирснув, намагаючись сховати незручність за смішком, хтось втупився в салат олівє, ніби шукають у ньому порятунок. Маряна, сидячи на чолі столу у новенькому темно-синьому вбранні, яке вибирала цілих два тижні, відчула, як щоки її бліднуть. Усмішка, яку до цього тримала на обличчі крізь напруження, стислась у болісну гримасу.
Олег, пишаючись своєю жартиною, одним махом вихилив чарку горілки й важкою, пітною рукою обійняв дружину за плечі.
Та невже ви такі кислі? Моя Маряна з гумором, розуміє! Авжеж, сонце? хлопнув її по спині так, як між собою чоловіки після бані. А ще економна! Он, плаття рухається вже який рік? Три, чи що? А вигляд ніби з модного бутіку!
Це була брехня. Сукню Маряна купила недавно, за власні відкладені гривні з фріланс-перекладів. Але сперечатися у присутності друзів, рідні й колег означало влаштувати народні гуляння рівня скандалу. Вона повільно зняла важку руку чоловіка зі свого плеча й потягла ковток води. В грудях зчався крижаний клубок. Колись вона б піджартувала у відповідь: мовляв, головне, щоб ти, дорогий мій, не забув у мокруватій ванній, але цього разу щось усередині перегоріло.
Вечір котився далі за інерцією. Олег пив все більше, розвязно кликав до танцю молодих колежанок Маряни, горлав щось про політику і те, як «жінки все до руїни довели». Маряна приймала квіти, дякувала за привітання, перевіряла, чи всім вистачило гарячого механічно, мов заведена лялька. В голові дзвеніла порожнеча. Чоловікові галасливі тости тонули в ідеальній, кристально-дзвінкій тиші.
Додому повернулись мовчки. Олег, виплутавшись з туфель, поплентав у спальню.
Ну що, нормально посиділи, пробурчав він, розстібаючи сорочку. Тільки твій Сашко начальник, мутний чувак. Дивився вовком. Заздрить, мабуть, що маю таку терплячу жінку. Чуєш, Маряно? Принеси мінералки, пече в горлі!
Маряна стояла в передпокої, просвічена холодним світлом від вулиці. У дзеркалі зморені очі, сліди потеклої туші. Мовчки зняла туфлі, поставила їх на полицю. Пішла на кухню не для мінералки. Налила склянку води собі, повільно випила, вдивляючись у темне, нічне вікно, де заколихувався далекий гомін проспекту Свободи. Потім витягла з шафи запасну ковдру, подушку, розстелила диван.
Маряно! Води дай! долинуло зі спальні.
Вона вимкнула світло в коридорі, залізла під ковдру на дивані. Ніч настала, але сон не брав. В голові не було ані планів помсти, ані бажання кричати чи сваритись. Лише скляний, чистий спокій. Це був останній раз. Ліміт вичерпано. Баланс на нулі.
Ранок почався не зі знайомого дзенькоту кавомолки. Щоразу Маряна прокидалася раніше, щоб приготувати чоловіку сніданок, погладити йому сорочку, скласти контейнер із борщем. Цього разу Олег прокинувся від будильника та тиші. В квартирі не пахло смаженою яєчнею, свіжою кавою.
Він тупцював на кухню, по-чоловічому чухаючи живіт. Маряна вже була в джинсах, светрі, з планшетом у руках за столом. Перед нею порожня чашка.
А що це, сніданку нема? позіхнув Олег, зазираючи у холодильник. Я ж подумав, сирнички будуть ще ж був залишок домашнього сиру.
Маряна не піднімала погляду. Перелистнула сторінку, зробила ковток остиглого чаю.
Маряно! Ти чуєш чи ні? Олег роздратовано трусив ковбасу в руці. Що, вуха заложило після вчорашнього?
Вона підвелась, спокійно взяла сумочку, перевірила ключі і рушила до виходу.
А куди ти? А рубашку хто погладить? Моя синя й досі зімята!
Грюкнула вхідна двері. Олег лишився сам на кухні, в самих трусах, з ковбасою в руці і повною пусткою прозріння.
То й так! пробурмотів, нарізаючи ковбасу прямо з палки. Мабуть, образилась на жарт. До вечора мине. Жінки вони ж на драми падкі.
Вечері, Олег повернувся додому темно. Маряни не було. Стало якось дивно завжди ж вона раніше приходила. Подзвонив гудки йдуть, а відповіді нема. Розігрів собі вчорашній плов, включив серіал і ліг спати вирішив, що завтра поставиться все на свої місця.
Маряна прийшла, коли він вже спав. Він не чув, як вона зайшла, як постелила собі на дивані в вітальні. Вранці та ж мовчанка: ні сніданку, ні «доброго ранку», ні контейнера з гарячим. Вона мовчки збиралась і йшла.
На третій день це вже неабияк дратувало.
Та перестань ти вже дутися! гримнув Олег, заставши її у коридорі, коли вона взувалася. Сказав дурість, з ким не буває? Всі випили, розслабились. Ти що, якась княгиня? Пробач, гаразд? Поїхали далі. Де мої чорні шкарпетки? Нема жодної пари!
Маряна подивилася на нього. Її погляд був холодний, не то байдужий, не то відчужений ніби дивилася не на чоловіка, а на пляму цвілі. Мовчки повернулась, взяла парасолю і вийшла.
До вихідних квартира змінилася. Речі Олега, які колись загадково зявлялися випраними та наглаженими, тепер купчились на кріслі. У холодильнику залишались лише яйця, масло, молоко, помідори жодних котлет, супів чи улюбленого печеного. Немита посуд стояла досі, покриваючись кіркою.
Олег вперся: «Терпітиму, гидко стане помиє». Але Маряна мила лише свою тарілочку й виделку, їла та знов прибирала все на місце. Гора його брудного посуду зростала.
В суботу він вирішив інакше підійти. Приніс до хати торт «Київський» і букет хризантем.
Маряно, може, досить? Давай пристанемо на мир. Ось чайчик, торт купив! поставив усе на стіл біля ноутбука.
Вона відірвалася від екрану. В очах порожнеча. Повільно відклала лептоп, підвелася і спокійно залишила кухню. За хвилину у ванній вже гуркотіла вода.
Олег злісно кинув квіти у смітник.
Та й чорт з тобою! Думаєш, я без тебе пропаду? Сам варив, коли ти ще з мамою жила! Маніпуляторка проклята!
Замовив піцу, відкрив пляшку львівського пива й увімкнув футбол, ревів телевізор. Маряна вийшла з ванни в піжамі, заклала у вуха беруші і лягла на дивані, відвернувшись до стіни.
Минув місяць. Олег пройшов усі кола від злості та кпинів до спроб умовити дружину і врешті до повного ігнорування. Та ігнорувати того, хто тебе не бачить, складніше за все. Це як грати в теніс об стіну мяч повертається до тебе, а стіні байдуже.
Він почав помічати, як затягує його побутова прірва. Сорочки доводилося гладити самому, і виходило гірше. Харчі з доставок порожніли гаманець і шлунок. Квартира заростала пилом. Маряна прибирала лише свою частину, а Олег принципово не торкався до ганчірки.
Страшне трапилось увечері у вівторок. Олег повернувся раніше, розлючений доганою від шефа. Хотілося викричати образу, та сварка з порожнечею марна. Зайшов у Приват24, щоб сплатити автокредит за «Тойоту» його гордість, майже новий кросовер.
На екрані зявилось: «Недостатньо коштів».
Олег знервовано потирав чоло. Як це не вистачає? Зарплата ж капнула вчора. Перевірив історію операцій і замерз усередині: кожного місяця він перераховував частину на спільний рахунок для оплати комуналки, закупів, кредиту, пальне брав зі свого решти. Маряна завжди докидала різницю, тримала простір бюджету. Тепер лише його внесок. Не вистачило, бо цього разу він витратив зайве на ремонт бампера (який й сам і подряпав), і двічі добре «погуляв» з друзями, розраховуючи, що «Марянка закриє».
Він влетів у вітальню. Маряна читала книжку.
Це що таке?! закричав він, тицьнувши телефоном. Чого грошей нема? Завтра списання по кредиту!
Вона спокійно заклала закладку.
Де твої гроші, Маряно? Чого не додала?
Відповіді жодної.
Ну що, язик відняло?! Завтра банк штрафує просрочка буде!
Маряна зітхнула, відклала книжку і витягла з папки аркуш паперу, подала йому.
Перед ним позовна заява. Про розлучення.
У руках Олега застрибали рядки: «…спільний побут не ведеться…», «…шлюбні стосунки розірвано…».
Ти… реально?! його голос зірвався на верещання. Через тост? Через дурний жарт?! Маряно, ти чого? Двадцять років коту під хвіст отак просто?
Вона взяла блокнот, ручку, написала:
«Справа не в жарті. Справа у відсутності поваги. Давно вже. Квартира моя, спадщина від бабусі. Машина спільно куплена, але кредит оформила на тебе. Я подаю на поділ майна. Авто лишай собі, але половину вже виплаченого мені повертаєш. Я їду на дачу до мами на час суду. Маєш тиждень, щоб знайти житло».
Олег перечитав, врешті втямив: квартира та, що «трьошка» у старому домі на вул. Франка, залишилася Маряні від бабусі ще до весілля. Він якось звик вважати її своєю. Прописка є, прав власності ні.
Яка дача? Куди мені піти? голос захлинувся. Маряно, ну що ти? Де я житиму? У мене ж кредит, аліменти Вітьку ще рік тягнути Я не потягну квартиру!
В її погляді було не тріумф, а лише втомлена байдужість. Вона знову написала:
«Ти дорослий чоловік. Даси собі раду. Ти ж сам казав на ювілеї, що я «стара розвалюха». Навіщо тобі таке життя? Шукай молоду. Я хочу тиші».
Я жартував! Олег упав навколішки. Так просто! Як усі! Пробач старого дурня Ну треба стану на коліна!
Він таки впав, намагаючись ухопити її за руку. Маряна відсунула долоню, підвелась і пішла збирати валізу. Тоді до Олега дійшов справжній, липкий, холодний жах: він втрачає не просто дружину, а увесь уклад. Хто варитиме борщ? Хто нагадуватиме записатись до лікаря? Хто, зрештою, підчищатиме його фінансові прорахунки?
Він лишався зовсім один. Друзі? Пити чарку так, жити в когось ні. Мама? З «однушкою» і пятьма котами на Сихові, з характером гірше запорізької баби.
Вбіг у спальню. Маряна методично складала светри, штани, білизну, все у валізу, по кучках.
Не роби цього, заговорив Олег, ледве дихаючи. Давай поговоримо. Може, сімейний психолог? Я кину пити, закодуюсь, чесно!
Вона навіть не повернулась. Застібнула замки звук прозвучав, як вирок.
Маряно, не йди вночі. Побудь до ранку поговоримо на тверезу голову. Ми ж рідні люди!
Вона вперше за місяць подивилася йому в очі. Вперше в них жива емоція: співчуття, навіть жалість та, з якою дивишся на пораненого голуба.
Вона щось надрукувала на телефоні, показала йому:
«Рідні люди не принижують і не топчуть тих, хто їх беріг. Я терпіла твої знущання роками. Думала, то характер. Насправді це розгульність. Ти був певен, що я нікуди не дінуся. Помилився. Відійди».
Вона мяко, але впевнено відсунула його плечем, винесла валізу у коридор.
Машину не віддам! вигукнув він, марно намагаючись вколоти. Гроші теж!
Вона зупинилася, вдягнула дощовик, кинула ключі в сумку й сказала вперше за місяць уголос, непривично дзвінким рівним голосом, аж його продрижало:
Віддаси, Олеже, віддаси. За законом і відшкодуєш усі витрати. Адвокат у мене хороший, дорогий на нього відклала ту надбавку, що ти просив витратити на новий спінінг. Ключі від квартири кинеш у поштову скриньку у тебе є час до неділі.
Двері зачинилися. В замку клацнуло.
Олег залишився в темному передпокої. В квартирі зависла мертва тиша, така гнітюча, що закладало вуха. Він чув, як гуде холодильник, крапає кран той, що обіцяв полагодити.
Зайшов на кухню, сів на стілець, де зазвичай сиділа Маряна. На столі позовна заява. Печатка, підпис, дата.
Телефон пискнув СМС від банку: «Нагадуємо, завтра оплата автокредиту. Сума: 8 400 грн».
Олег сховав обличчя в долонях. Уперше за пятдесят років заплакав не за любовю, а за себе: за втрату світу, який сам зруйнував власною нестриманістю.
Наступні три дні пливли, як у тумані. Олег обривав телефони Маряна заблокувала його. Зателефонував тещі Галина Петрівна, завжди привітна, сухо відповіла: «Сам наробив сам і розгрібай, Олеже. Маряну не турбуй у неї тиск».
У четвер він почав пакувати речі. Їх виявилося обмаль: одяг, вудочки, скринька з інструментами, ноутбук. Те, що створювало затишок штори, посуд, пледи, подушки все належало Маряні. Квартира перетворилася на голу бетонну коробку.
Знайшов у шафі старий альбом. Фото десятирічної давнини: вони у Скадовську на морі, Маряна сміється, обіймає його, він виглядає по-справжньому щасливим. Тоді вона любила його коли ж він перестав на неї дивитись, як на жінку, а бачив лише функцію: «принеси», «підпиши», «помовчи»?
Дурень, промовив у порожнечу. Який я старий дурень
В неділю виніс останню сумку. Ключі, як і просили, кинув у скриньку. Поглянув на вікна, тепер вже не свої темно.
Сів у машину, бензину лишалось обмаль, на картці ледве на маршрутку. Йти, крім як до мами, було нікуди. Уявив прокурену кухня на Сихові: мама одразу почне лаятись, мовляв, казала, що ця Маряна тобі не пара
Вдарив кулаком по керму. Біль трохи прочумала. Полистав контакти у телефоні: жодного, кому міг би просто подзвонити без сорому.
Завів двигун, викотився з двору. Попереду довге, самотнє життя: борщі варити, сорочки прасувати, рахувати копійку і, можливо, слідкувати за язиком. Та найгірше воскресле розуміння: він власноруч зруйнував єдине місце, де його любили просто так.
Тим часом Маряна сиділа на веранді маминої дачі під Києвом, закутавшись у теплий плед, пила чай з мятою. На душі пусто, але спокійно. Телефон вимкнено. Попереду суди, поділ майна, невідомість, але вона знала: впорається. Найтяжче жити поруч із тим, хто змушує відчувати самотність, вже позаду. В саду щебетав соловей, а повітря пахло бузком і волею. Вперше за стільки років цей запах не перебивав тютюн і перегар. Маряна глибоко зітхнула і, вперше за місяць, по-справжньому всміхнулась.
