Замовкни! гаркнув чоловік, шпурнувши валізу на підлогу. Я йду від тебе й від цього болота, яке ти називаєш життям.
Болото? Оксана повільно обернулася від плити, де смажилася картопля на вечерю.
Це болото двадцять років годувало твою матір, поки вона по лікарях їздила. Забув?
До чого тут мати? Не смій її чіпати!
А до того, Василю, що поки ти «великі справи» у столиці клепав, я тут із твоєю паралізованою матір’ю сиділа. Підгузки їй міняла, якщо що.
Василь стояв у дверях їхньої двокімнатної хрущовки, у новому костюмі й із валізою біля ніг. Таким гарним Оксана його давно не бачила підтягнутий, засмаглий, пахне дорогим парфумом. Не те що раніше, коли приходив із заводу, увесь у мастилі.
Памятала, як познайомилися. Танці у заводському клубі, він молодий слюсар, вона із бухгалтерії. Крутив її під «Червону руту», шепотів дурниці на вухо. А потім весілля скромне, гостей з тридцять, салат олівє й «Совєтське шампанське». Свекруха тоді плакала від щастя, обіймала Оксану: «Дякую тобі, доню, що мого Василька приборкала.»
Приборкала. Двадцять два роки прожили. Доньку виростили, Марянку. Зараз у медінституті вчиться, на стипендію та на мамині підробітки. Василь останні три роки грошей не давав усе в «бізнес» вкладав. Який бізнес Оксана так і не зрозуміла. То автосервіс відкрити хотів, то вантажоперевезеннями займався. Усе провалювалося.
Ти просто не розумієш, Василь нервово запалив прямо в коридорі. Мені Сергій запропонував до Києва переїхати. У нього там мійка, візьме мене керуючим. Квартиру знімуть для початку.
Один поїдеш? Оксана витерла руки об фартух. Руки тремтіли, але голос тримала рівно.
Не один. Василь відвів очі. З Яриною. Вона вона мене розуміє. Вірить у мене.
Ярина. Оксана знала про неї вже місяці три. Бачила переписку в телефоні, коли Василь під душем був. «Ко
