Сніг падав густо, засипаючи парк білою ковдрою. Дерева стояли німі. Гойдалки ледве рухалися від холодного вітру, але на них ніхто не грав. Весь парк здавався порожнім і забутим. Крізь снігову завісу з’явився маленький хлопчик. Йому не могло бути більше семи років. Його куртка була тонкою й пошарпаною, черевики — мокрими й дірявими. Але йому було байдуже до холоду. На руках він тримав трьох крихітних немовлят, туго загорнутих у старі та зношені ковдри.
Обличчя хлопчика почервоніло від морозного вітру. Руки боліли від довгого ношіння дітей. Кроки його були повільні й важкі, але він не зупинявся. Він притискав немовлят до грудей, намагаючись зігріти їх останнім теплом свого тіла. Трійня була дуже маленькою.
Їхні обличчя зблідли, губи синіли. Одне з них тихо заплакало. Хлопчик похилив голову й прошепотів: «Усе добре. Я тут. Я вас не покину». Навколо кипіло життя.
Автомобілі мчали, люди поспішали додому. Але ніхто не помітив хлопчика. Ніхто не звернув уваги на три життя, які він намагався врятувати. Сніг ущільнювався. Холод посилювався. Ноги хлопчика тремтіли з кожним кроком, але він ішов далі. Він був дуже втомлений. Та не зупинявся. Він не міг зупинитися. Він дав обіцянку.
Навіть якщо всім було байдуже, він їх захистить. Але його маленьке тіло було слабке. Коліна піддалися, і хлопчик повільно впав у сніг, не випускаючи немовлят із рук. Він заплющив очі. Світ потонув у білій тиші.
І ось там, у замерзлому парку, під падаючим снігом, чекали чотири маленькі душі. Чекали, що хтось їх помітить. Хлопчик повільно відкрив очі. Мороз пече шкіру. Сніжинки падали на його вії, але він не змахнув їх. Єдине, про що він думав, — це три маленькі створіння в його руках.
Він пошевели
