**Схід кохання, схід кар’єри**
— Я йду, Тарасе. Не намагайся мене зупинити, — Марія стиснула в руці стару пензлеву кисть з потертим дерев’яним держаком, наче це був оберіг. За її спиною на мольберті сохла незавершена картина — червоний захід сонця, розмазаний темними мазками.
— Йдеш? Куди? До своїх фарб і пензлів? — Тарас сміявся, але в його голосі дзвеніла злість. — Ти ніхто без мене, Маріє. Ніхто. Хто тобі потрібен з цією мазнею?
Вона подивилася на нього — на людину, яка колись обіцяла їй зірки, а тепер відбирала навіть світло. Його обличчя, ще недавно таке рідне, тепер здавалося чужим, спотвореним зневагою. Марія глибоко вдихнула, відчуваючи, як рішучість розливається жилами, і вийшла з дому, грюкнувши дверима. Вітер розвіяв її коси, а в грудях палало щось нове — свобода.
***
Ранок у їхньому маленькому містечку пах росистою травою та димом із сусідських печей. Марія прокинулася від співу шпаків за вікном і автоматично глянула на мольберт у кутку кімнати. Порожнє полотно дивилося на неї з німим докором, як старий друг, якого вона зрадила. Сьогодні Тарас обіцяв відвезти її на виставку до обласного центру, і вона посміхнулася, згадуючи його слова двома роками раніше.
— Ти талановита, Марічко, — казав він тоді, обіймаючи її у їхній трохи більшій за килимок орендованій хаті. Світло від настільної лампи падало на її ескізи, розкидані по столу. — Я допоможу тобі показати це світові. Ти засяєш.
Вона вірила. Вірила, доки його обіцянки нерозчинно не зникли у докорах: «Годі витрачати час на мазню», «Час думати про сім’ю», «Кому потрібні твої малюнки?». Кожне таке слово залишало слід, немов пляма на чистому полотні, і Марія все частіше ховала пензлі у шухляду.
— Доброго ранку, сонечко, — увійшов Тарас, уже у випрасуваній сорочці, що пахла дорогим одеколоном. — Сніданок готовий, швидше. Мама телефонувала, чекає нас на обід.
— А виставка? — Марія сіла на ліжку, поправляючи розкуйовджене волосся.
— Яка виставка? — він насупився, зав’язуючи краватку. — Маріє, в нас купа справ. Мама хоче обговорити ремонт у їхньому домі, і я обіцяв заїхати до офісу. Може, іншим разом?
— Але ж ти обіцяв… — її голос затремтів, але вона замовкла, побачивши його роздратований погляд.
— Маріє, не починай. Годі вже твоїх дитячих примх, — кинув він і вийшов, залишивши за собою шлейф парфумів.
Вона кВона ніколи більше не озирнулася назад, бо знала — її справжнє життя почалося саме тоді, коли вона зрозуміла, що вартість своєї мрії не можна виміряти чужими словами.
