Запечена правда: як одна тріска перевернула сім’ю
Сьогодні повернувся з роботи втомленим, але задоволеним. З кухні пахло чимось смачним. Заглянув туди, потер руки:
— Ммм, який аромат! Що готуєш, Марічко?
— Вирішила запекти рибу, — спокійно відповіла дружина.
Але перш ніж встиг запитати, які саме приправи вона додала, з глибини квартири донісся дивний шум. Я насторожився:
— Це знову сусіди?
— Ні, не сусіди. У дальній кімнаті на тебе чекає сюрприз, — з загадковою усмішкою промовила Марія.
— Який ще сюрприз? — здивувався я.
— Піди, побачиш сам.
Я повільно пройшов коридором, обережно відчинив двері — і завмер. У кріслі, ніби так і треба, сиділа моя мати — Ганна Олексіївна.
Вона з’явилася без попередження. Марія, думаючи, що це доставка, відчинила двері.
— Ганно Олексіївно, вітаю. Чому не попередили? Раптом нас не було б вдома…
— Андрій працює, а ти вдома. Я сама дійду, ще не інвалідка. Де моя кімната?
— Проходьте поки сюди, потім вирішимо.
— У вас три кімнати, а ти не можеш одразу визначити? І що, він не знав?
— Він сам не був у курсі. Ви йому не казали?
— А навіщо? Я не в гості. Тепер поживу у вас.
Марія стрималася, хоча всередині все стислося. Їй треба було закінчити роботу, і вона попросила свекруху почекати. Та з єхидством оглянулася, кинувши напослідок:
— У холодильнику порожньо…
— Зараз привезуть доставку.
Коли кур’єр приніс пакети, Марія швидко зібрала просту вечерю: нарізала сиру, ковбаси, хліб, заварила чай.
— Може, хочете каші чи сирники?
— Не турбуйся. Якщо щось, сама приготую.
Марія кивнула і пішла. За півгодини, коли роботу було здано, вона повернулася на кухню і почула, що свекруха «освоїла» кімнату біля ванної — ту саму, де я проводив ночі за комп’ютером. Вона вже встигла заявити:
— Безлад, бруд, посуд. Він хоча б сам прибирає?
— Він працює, тут відпочиває.
— Працює? Іграшки у нього тут. Ти вдома сидиш, продукти через інтернет замовляєш. А він, бідний, і вдень, і вночі мусить працювати.
Марія мовчки стримувалася. Занадто багато гіркоти накопичилося, але зараз був не той час. Вона згадала недавню розмову з матір’ю, коли жалілася на мене та мої захоплення:
— Ну хоч не гуляє. Грає тихо, — заспокоювала мама.
— А коли діти будуть?
— Не награвся в дитинстві…
І справді. Усі гроші, що мати дала на квартиру, я витратив на дорогу техніку. Дитяча мрія, сказав тоді. Але ж квартира виявилася записана на Марію завдяки внеску її батьків.
Після вечері Ганна Олексіївна заснула у своїй «новій» кімнаті. Я встиг повернутися з роботи, почув хропіння й здивувався:
— Це що, сусіди?
— Ні, твоя мама. Заходь, поговори.
Мати прокинулася якраз вчасно. Без привітань, зразу:
— Тепер я на пенсії. Планую подорожувати, а між поїздками жити у вас. Квартиру збираюся продати, гроші ж тобі віддала. Значить, у мене теж тут є метри.
— Мам, ти серйозно? Ми цю кімнату хотіли дитячу зробити. Марія буде проти.
— То повертай мені гроші. Усе по справедливості.
— Я й так щомісяця тобі переказую. У нас сім’я.
— Сім’я? Марія вдома сидить. Ти працюй один. Принесіть документи. Сподіваюся, усе оформлено як слід?
Марія мовчки пішла, повернулася з папкою.
— Ось документи. Квартира записана на мене. Гроші вклали мої батьки.
— А мої?
— Витрачені. На твоєму улюбленому синові. На його «дитинство».
Я встав, провинувато подивився:
— Пробач, мам. Але ти ж знаєш, як я мріяв про це. А тепер — награвся. Більше не хочу.
— Ото ж бо й воно! — спалахнула Марія. — Якщо не припиниш — подам на розлучення. І поїдеш до мами, до своїх іграшок.
— Маріє, не треба! Я все продам. Обіцяю. Ходімо вечеряти. Сьогодні — без комп’ютера.
За вечерею свекруха мовчала, насупившись.
— Виходить, я тут ніхто? А розраховувала жити як господиня.
— Ви — мати мого чоловіка. Але у нас — своя сім’я. І я не збираюся робити все за вашою вказівкою.
— Андрію, ти під каблуком!
— Краще під каблуком у коханої дружини, ніж під маминим контролем. Ти все життя вирішувала за мене. А тепер годі. Я дорослий.
Ганна мовчки встала, взяла сумку:
— Виклич мені таксі. Я поїду. А ти ще про мене згадаєш…
Я мовчки провів матір до машини. Повернувшись, сів за стіл:
— Я буду і рибу, і м’ясо. Все одразу. Я дуже проголодався.
— А щодо ігор — ти справді так думаєш?
— Так. Усе продам. Нам знадобляться гроші на дітей. Тепер я готовий. А з мамою — як-небудь розберемося. Головне, щоб ти була поруч.
Марія усміхнулася. А всередині відчула: цей «заборонений плід»І в той момент я зрозумів, що справжнє щастя — це не техніка чи мамина опіка, а теплий погляд дружини та спільні мрії.
