**Запізніле щастя**
Дмитро довго блукав незнайомим великим містом, поки не дістався до вокзалу. Ноги гули від втоми, а настрій був гірший за осінню сльоту. З якою ж радістю він їхав сюди… Хіба ж думав, що доведеться тікати, наче провинився кіт?
Він побачив вільне місце в залі очікування й сів перепочити. «Зараз переведу дух, а потім піду питати про квиток. П’ять хвилин уже нічого не змінять. Добре, що не взяв зворотній заздалегідь. Планував пробути тиждень… Та що вже.»
Коли ноги трохи відновилися, він перекинув на плече важку спортивну сумку й пішов до кас. Довга черга. Вокзальна метушня. Що робитиме, якщо квитків не вистачить? Але касирка видала йому папірця. Поїзд — лише через три години. Нічого. Головне — є квиток, він поїде додому.
Дмитро заховав квиток із паспортом у кишеню куртки, озирнувся — його місце вже зайняли. Вийшов на перон. Біля стіни вокзалу теж стояли лавки. Одна платформа зустрічала готовий до відправлення швидкий поїзд. Табло блимало: відправлення — через 10 хвилин. Пасажири вже розмістилися всередині, тому лавки порожні.
Гострий запах креозоту й дорожнього пилу змішувався з димом, перегаром і потом. Свіже повітря не рятувало. Щодня через вокзал проходять тисяч пасажирів, безхатьків і п’яниць.
Дмитро сів на лавку, звідки добре було видно всі табло, й почав чекати. У голові крутився розмову з онуком Ганни. Запізнілі аргументи, які тоді не знайшли слів…
— Вільно? — почувся біля нього молодий чоловічий голос.
Дмитро підвів очі й побачив чоловіка у діловому костюмі з невеличкою валізкою на колесах.
— Вільно, присідайте, — він трохи посунувся, хоч місця було досить.
Чоловік сів на протилежному кінці лавки, послабив краватку, поставив валізу поряд.
— У відрядження? — спитав Дмитро. Йому хотілося почути людський голос.
— Додому повертаюся, — неохоче відповів той.
— Я теж, — зітхнув Дмитро.
— Теж із відрядження? — скептично підняв біва чоловік.
— Ні. В гості. Думав на тиждень залишитися, та не вийшло. — Дмитро опустив голову.
— Вигнали?
— Щось на кшталт. Чекаю на потяг до Львова. А ви?
— Нам не пощастило — довго чекати. Я теж раніше мусив повернутися. Квиток міняв.
— Який вагон? — поцікавився Дмитро.
— Одинадцятий.
— То поїдемо разом. А купе не п’яте, випадково?
— П’яте, — чоловік непомітно перевірив квиток і кивнув. — Ви тільки що купили?
— Так.
— Я мав їхати через два дні, але дружина подзвонила — донька захворіла. Боїться навіть назву хвороби вимовити. Прийшлося повертатися.
— Літаком швидше було б, — зауважив Дмитро.
— Боюся літаків. Поїздом спокійніше.
У цю мить у кишені піджака задзвонив телефон. Чоловік відповів, Дмитро навмисне відвернувся.
— Привіт. Так, на вокзалі, квиток уже є… Я теж сподівався… Ну не плач, я спробую… — Він слухав, дивлячись у землю. — Гаразд, подзвоню. Бувай, цілую.
Настрій чоловіка погіршав.
— Тільки не роби вигляд, що не розумієш, — раптом сказав він. — Не осуджуй, батьку. Ти нічого не знаєш.
— Та я й не осуджую. Не моя справа.
— Оце правильно. За доньку порву всіх. А дружина… Вкохався, як хлопчисько. У тебе такого не було?
— Було. Але дружині не зраджував. Одружився — значить, відповідальність. А якби вона пішла до іншого? Як тоді жити? — чесно зізнався Дмитро. — То «відрядження» — прикриття?
— Зрозумів. Раз на півроку сюди приїжджаю, віддихаю. — Його погляд став мрійливим. — І можу далі існувати.
— А доньці скільки?
— Дванадцять. А ти куди їдеш? У дітей гостював? Син показав на двері? — з єхидою спитав чоловік.
— Син у Києві з родиною. Постійно кличе до себе. Нащо я їм? У них своє життя.
— Розумно, — похитав головою сусід.
— Дружина померла три роки тому. Одружився назло, щоб забути першу любов. А коли вона пішла, думав, і собі вік скоротити. Та ні, живемо. Якщо не чіпати біль, вона затихає.
— До рідні приїжджав?
— До найдорожчої людини, — сказав Дмитро.
Людина влаштована так: чужа біда відволікає від власної. І своє горе вже не здається таким страшним.
— Розкажи. Три години сидітимемо. Мене Олег звати. — Чоловік простягнув руку.
— Дмитро.
Вони потиснули один одному руки.
— Слухай, мені Олена курятину з пирогами дала. Може, за пивом збігаємо? — запропонував Олег.
— Не вживаю. І їсти не хочеться.
— Твоя правда. Розказуй. — Олег зручніше вмостився на лавці.
— Та що розказувати? — почав Дмитро. — У школі кохав одну дівчину. Терпів не міг, коли бачив її. А вона мене й неВони з Галею увійшли до вагону, і раптове щастя, яке так запізнилося, здалося тепер немов сонцем, що ось-ось зійде за обрієм.
