Спізнене каяття
Христина ніколи особливо не мріяла про другу дитину. У них із Степаном вже був семирічний син, і повертатися до безсонних ночей, пелюшок та дитячого плачу зовсім не хотілося. До того ж її кар’єра нарешті пішла вгору — тільки-но вона вибралася з-під гніту декрету, і ось нова вагітність. Але Степан, як на зло, завжди мряв про доньку, і тепер, коли це сталося, відмовлятися було вже пізно.
Дівчинка народилася надзвичайно гарною: ніжне личко, крихітний носик, рожеві губки, а головне — бездонні блакитні очі, немов льон у полі. Дивлячись у них, хочалося усміхатися, але незабаром усе змінилося — лікарі повідомили, що у малечі вроджений вад серця. Потрібне довге лікування, можливо, складна операція, постійний контроль. Все життя перевернеться.
Христина слухала це і відчувала, як руйнується її власний світ. Де тепер яскраві корпоративи, закордонні подорожі, дорогі спортзали, вечірки до світанку та відпочинок із подругами біля моря? Вона не хотіла відмовлятися від усього цього. Не у двадцять вісім. Степан вислухав і… якось надто швидко погодився з її аргументами. Вони вирішили відмовитися від дитини. Усім родичам і знайомим сказали, що дівчинка померла під час пологів.
Марія Семенівна працювала нянею у будинку маляти вже двадцять п’ять років. Здавалося б, мала б звикнути до всього, але кожна нова покинута дитина болить у серці, як перша рана. Особливо важко було дивитися на цю крихітну, блакитнооку дівчинку з чистим поглядом і беззахисною душею.
Маля відразу полюбило Марію: тягнулося до неї, радісно сміялося, торкалося обличчя маленькими долонями. Марія все частіше думала: «Свої виросли, живуть окремо. А ми з Грицем удвох. Здоров’я ще є, господарство своє — город, корова, кури. Чисте повітря, село. Чому б і ні?»
Сказала чоловікові. Той мовчки прийшов у будинок маляти, подивився на дівчинку і, часто кліпаючи, промовив:
— Тобі вирішувати, Маріє. Якщо потягнеш лікування — я за. А з грішми щось придумаємо.
— Потягну, Грицю, потягну! — стиснула вона його руку.
— Назвемо Вірою. Щоб у її житті була сила боротися. Сама доля їй ім’я підказує, — сказав Гриць і вийшов.
Так дівчинка знайшла справжню родину. Життя було нелегке. Лікарні, обстеження, курси реабілітації, санаторії. Марія ночами сиділа біля ліжечка, вдень рилася у медичних книжках, збирала поради, випрошувала у лікарів рекомендації. Гриць працював не покладаючи рук, схуд, посивів, але варто було Вірі підбігти й пригорнутися — і він розцвітав, як весняний сад.
Віра виросла доброю, світлою дівчиною. З нею говорили всі — від дідів до малечі. Вона допомагала, як могла, і одного разу, п’ятирічною, несла бабці Гафії дві качани кукурудзи, гордо креслячи попереду:
— Правда, Вам тепер легше?
— Звісно, легше, Вірочко, ти у нас справжнє сонечко, — відповідала бабуся, усміхаючись.
Коли прийшов час операції, усе село молилося. Операція пройшла успішно. Дівчинка вижила. І серце, і душа — врятовані.
Минали роки. Віра закінчила школу із золотою медаллю, вступила до медичного інституту. Одного квітневого дня вона гуляла весняним парком. Навколо цвіло, співали птахи, земля пробуджувалася. Дівчина йшла і мріяла, як поїде на майські свята додому, буде допомагати мамі в городі, а ввечері питиме улюблений трав’яний чай у альтанці.
Раптом щось м’яке вдарило її по нозі — це був іграшковий зайчик. Поруч на лавці сидів хлопчик і гарна доглянута жінка.
— Нащо ти кинув зайця? — запитала Віра.
— Він мені більше не потрібен! Він хворий і помре! — злобно вигукнув хлопчик.
Віра розгубилася. Жінка зітхнула:
— Вибачте… У нього вада серця. Батькам він не потрібен, от і живе зі мною. Онук…
Віра подивилася на жінку. Струнка, гарна, але очі… очі були порожні, випалені. І Віра, бажаючи втішити, розповіла про себе. Як теж народилася з хворим серцем. Як її усиновили. Як мама з татом витягли її з того світу.
І тоді жінка, слухаючи її, поблідла. Це була Христина.
Вона дивилася і не могла відвести погляду. Перед нею стояла її донька. Та сама. Блакитні очі, знайомі риси обличчя — усе нагадувало Степана. Серце забилося, дихання збилося.
— Не може бути… — прошепотіла вона.
— Все може бути! — з вірою відповіла Віра. — Головне — хотіти, вірити й боротися! Мої мама з татом вилікували мене. І у вас усе вийде! Удачі вам!
І вона пішла далі, залишивши позаду знічену жінку.
Христина залишилася на лавці, розбита, зігнута, наче стара тінь. Її трясло від усвідомлення. Це була її донька. Та, від якої вона відмВона так і не зважилася наздогнати її, бо розуміла, що деякі помилки вже не виправити.
