Запізніле каяття
Соломія ніколи особливо не мріяла про другу дитину. У них із Дмитром уже був семирічний син, і повертатися до безсонних ночей, пелюшок, дитячого плачу зовсім не хотілося. До того ж її карʼєра, нарешті, почала стрімко зростати. Лише-но вона вибралася з-під тягаря декрету, і ось — нова вагітність. Але Дмитро, як на зло, завжди мряв про доньку, і тепер, коли це сталося, відмовлятися вже було ніби й пізно.
Дівчинка народилася неймовірно гарною: ніжне личко, крихітний носик, рожеві губки, а найголовніше — бездонні блакитні очі, наче волошки у літньому полі. Дивлячись у них, хочеться усміхатися, але незабаром усе змінилося — лікарі повідомили, що у малюка вроджений вад серця. Потрібне довге лікування, можливо, складна операція, постійний нагляд. Все життя перевернеться.
Соломія слухала це й відчувала, як руйнується її власний світ. Де тепер усі ті яскраві корпоративи, закордонні подорожі, дорогі фітнес-клуби, вечірки до світанку та відпочинок із подружками на морі? Вона не хотіла від усього цього відмовлятися. Не у двадцять вісім. Дмитро вислухав і… якось дуже швидко погодився з її аргументами. Вони вирішили відмовитися від дитини. Усім родичам і знайомим сказали, що дівчинка померла під час пологів.
Ганна Іванівна працювала нянею у будинку маляти вже двадцять пʼять років. Здавалося б, мала б звикнути до всього, але кожна нова покинута дитина відгукувалася болем у її серці, як перший поранений. Особливо важко було дивитися на цю маленьку, блакитнооку дитину з ясним поглядом і беззахисною душею.
Малюка відразу полюбила Ганна: тягнулася до неї, радісно сміялася, торкалася обличчя крихітними долонями. Ганна все частіше думала: «Свої виросли, живуть окремо. А ми з Петром удвох. Здоровʼя ще є, господарство — город, корова, кури. Чисте повітря, село. Чому б і ні?»
Сказала чоловікові. Той мовчки прийшов у будинок маляти, глянув на дівчинку й, часто кліпаючи, промовив:
— Тобі вирішувати, Ганно. Якщо потягнеш лікування — я за. А з грішми щось придумаємо.
— Потягну, Петре, потягну! — стиснула вона його руку.
— Назвемо Вірою. Щоб у її житті була сила боротися. Сама доля їй імʼя підказує, — сказав Петро і вийшов.
Так дівчинка знайшла справжню родину. Життя було важким. Лікарні, обстеження, реабілітація, санаторії. Ганна ночами сиділа біля ліжечка, вдень рилася у медичних книгах, збирала поради, випрошувала у лікарів рекомендації. Петро працював не покладаючи рук, схуд, посивів, але варто було Вірі підбігти й пригорнутися — і він розквітав, наче сад навесні.
Віра виросла доброю, світлою дівчиною. З нею говорили всі, від дідусів до малюків. Вона допомагала, чим могла, і одного разу, у пʼять років, несла бабці Марі дві качани кукурудзи, гордо крокуючи попереду:
— Правда, Вам тепер легше?
— Авжеж, легше, Вірочко, ти у нас справжнє сонечко, — відповідала старушка, посміхаючись.
Коли настав час операції, усе село молилося. Операція пройшла вдало. Дівчинка вижила. І серце, і душа — врятовані.
Минали роки. Віра закінчила школу із відзнакою, вступила до медичного інституту. Одного квітневого дня вона гуляла весняним парком. Навколо цвіло, співали птахи, земля прокидалася. Дівчина йшла й мріяла, як поїде на майські свята додому, допомагатиме мамі в городі, а ввечері питиме улюблений травʼяний чай у альтанці.
Раптом щось мʼяке вдарило її по нозі — це був іграшковий зайчик. Поруч на лавці сидів хлопчик і гарна, доглянута жінка.
— Нащо кинув зайця? — запитала Віра.
— Він мені більше не потрібен! Він хворий і помре! — злісно вигукнув хлопчик.
Віра здивувалася. Жінка зітхнула:
— Вибачте… У нього вада серця. Батькам він не потрібен, от і живе зі мною. Онук…
Віра подивилася на жінку. Стройна, красива, але очі… очі були пусті, вигорілі. І Віра, бажаючи втішити, розповіла про себе. Як вона теж народилася з хворим серцем. Як її усиновили. Як мама з татом витягли її з того світу.
Й тут жінка, слухаючи, поблідла. Це була Соломія.
Вона дивилася й не могла відвести очей. Перед нею стояла її ді<|im_end|>
