**Несвоєчасне кохання**
Оксана зазирнула у мамину кімнату, побачивши, що та спить, тихенько прикрила двері.
— Оксано, — раптом покликала мати слабким голосом.
— Так, мам. — Дівчина знову заглянула в кімнату. — Я думала, ти спиш. Тобі щось потрібно? Хотіла трохи пройтись з дівчатами.
— Іди, я ще посплю, — відповіла Ганна і заплющила очі. Навіть відкрити важкі повіки їй було важко.
Оксана з полегшення зітхнула і побігла збиратися. За час маминої хвороби вона звикла рухатися тихо. Спускалася сходами майже нечутно. Коло під’їзду чекав однокласник Данило Шевченко.
— Чого так довго? — замість вітання буркнув він.
— Мамі бульйон варила. Куди підемо? — Оксана усміхнулася, намагаючись загладити провину.
— Вона все ще хвора?
— Так, тільки що заснула. Ненадовго, добре? Раптом їй щось знадобиться… — попросила дівчина.
— Нічого, поспить — і краще стане, — безтурботно відповів Данило.
Оксана прикусила губу. Вона нікому не казала, чим хворіє мати. Не хотіла, щоб їй співчували чи підіймали паніку в школі.
— Ну ось, дощ починається. Підемо до Ігорка, у нього батьки на дачу поїхали, — понизивши голос, сказав Данило і обійняв її, намагаючись поцілувати.
Але Оксана різко відхилилася.
— Ти що? Побачать.
— Хто? Мама ж спить. Ну що, йдемо? — не відступав хлопець.
Дівчина завагалася. Минулого разу, коли вони були в Ігорка, Данило занадто настирливо приставав. Він їй подобався, але надто квапив події.
— Оксан, на півгодинки. Обіцяю, не чіпатиму тебе, — благав він.
Дощ дійсно посилювався.
— Добре, тільки ненадовго, — згодилася вона.
— Звісно. — Данило намагався не показувати радості.
Ігорко відчинив двері й усміхнувся, побачивши друга з Оксаною.
— Заходьте.
Дівчина не рухалася з місця. Їй не хотілося залишатися наодинці з двома хлопцями.
— Учора класний фільм завантажив, — сказав Ігорко.
Данило скинув кросівки й пішов за ним у кімнату. Оксана подумала, що зараз саме час піти. Але й додому повертатися не хотілося.
Вона зачинила двері й увійшла в кімнату, сіла поруч із Данилом. Він одразу ж поклав руку на спинку дивана позаду неї. Ігорко приніс кожному по банці пива. Оксана відмовилася, і Данило взяв її банку собі. Дівчина скоса глянула на нього, але мовчала.
Фільм справді захопив її з перших кадрів. Вона згадала, де знаходиться, лише коли відчула гарячу Данилову руку під светром. Оксана здригнулася, але він тримав її за плече, а другою рукою грубо стиснув груди.
— Боляче! — скрикнула вона.
Данило послабив хватку, і Оксана зірвалася з дивана. Ігорка в кімнаті не було. Вона навіть не помітила, коли він вийшов.
— Оксан, вибач, — пробурмотів хлопець.
— Ти ж обіцяв! — спалахнула дівчина.
— Та годі тобі. Чого ти пручаєшся, наче вперше? Я ж тебе люблю. — Він теж підвівся.
Данило вперше сказав, що любить, і Оксана не змогла його відштовхнути. Він почав цілувати її. З рота пахло пивом. Його руки раптом стали грубими, наполегливими.
— Не треба, мені пора… — видихнула дівчина і уперлася руками йому в груди.
Данило раптом схопив Оксану й повалив на диван, навалившись усім тілом. Вона з усіх сил намагалася скинути його. Їй вдалося підняти коліно й упертися ним хлопцю між ніг.
Він лаявся й відсторонився. Оксана миттєво схопилася, вибігла в коридор, вхопила кросівки й завірялася із замком.
— От і йди… — кинув їй услід Данило.
Дівчина вискочила за двері й у шкарпетках побігла вниз сходами. Переконавшись, що її не переслідують, зупинилася й надягла кросівки.
Як вона могла йому повірити? У неї мати лежить хвора, а він… Від неї йому потрібне лише одне.
Повернувшись додому, Оксана довго змивала з обличчя й шиї сліди Данилових поцілунків. Потім сиділа в темноті й думала: що буде, якщо мати помре? Вона залишиться зовсім одна. На що жити? Через два місяці їй виповниться вісімнадцять, і батько перестане платити аліменти. Грошей немає. Навіть на сукню до випускного не вистачає. Та нічого, переживе, аби лише мама видужала.
Рак у матері Оксана дізналася сама. Відчувала, що хвороба серйозніша, ніж та казала. Вона ввела у пошуковик назви ліків, які мама приймала, — і все зрозуміла.
На телефон прийшов Даниловий смс: «Оксан, вибач». Вона не відповіла. Повідомлення сповзали одне за одним: то прохання пробачити, то злі слова й образи. Оксана вимкнула телефон.
Перед сном вона зайшла до мами.
— Мам, ти спиш?
Ганна ледве розплющила очі.
— Тобі щось потрібно? Води? В туалет?
Мати ледве помОксана обережно погладила її руку, і тоді їй спало на думку, що справжнє щастя ніколи не запізнюється — воно просто чекає свого часу, як весна після довгої зими.
