**Запізніле материнство: як весна нагадала про гріх, який неможливо забути**
Я, Ганна, ніколи особливо не хотіла другої дитини. З Ігорем у нас вже був син, семирічний жвавчик, і повертатися до безсонних ночей, пелюшок, кольок та дитячих істерій мені зовсім не хотілося. Тим більше що моя кар’єра нарешті пішла вгору — з’явилися перспективи, подорожі, люди, з якими було легко, весело і… не по-сімейному. Але вагітність трапилася. Випадково, невчасно, як завжди буває.
Ігор, однак, одразу заявив, що хоче дівчинку. «Може, у неї характер буде м’якший», — посміхався він. Я кивала. А всередині — злість, страх, роздратування. Та коли дівчинка народилася — крихітною, світлою, з блакитними, як волошка, очима й носиком-ґудзиком, — я вперше розгубилася. Щось стиснуло серце. Але в ту ж мить, наче в глум над цим спалахом почуттів, лікарі повідомили: у новонародженої — вроджений вад серця. Серйозна. Буде лікування. Буде операція.
Це не входило в мій життєвий план. Зовсім. Усе, до чого я йшла, могло розсипатися. Фітнес, корпоративи, відпочинок у Карпатах з подругами, кар’єрний зліт — і тепер це? Ні. Не зараз. Не зі мною.
Ігор вислухав — і здався. Позвощив плечима. І ми удвох ухвалили рішення, про яке вголос не говорили навіть між собою. Рідним і знайомим сказали, що дівчинка померла.
У будинку малюка дівчинку з блакитними очима прийняла Марія Іванівна. Працювала там уже двадцять п’ять років. Здавалося б, звичка до болю та зламаних дитячих доль давно мала б притупити серце. Та ні. Кожна нова «відмовниця» впивалася в душу. Особливо ця дівчинка. Така тиха, така ніжна. Дивилася на неї так, ніби шукала єдиного рідного.
Марія Іванівна почала проводити з нею кожну вільну хвилину. Дівчинка усміхалася до неї, тягнула рученята, гулила у відповідь на ласку. І Марія не витримала. Поговорила з чоловіком.
— Василю, я не можу її там залишити.
— Лікувати треба. Потягнемо?
— Потягнемо. Вона наша. Назвемо Олесею.
Вони усиновили її. Їм було вже за п’ятдесят, здоров’я не те, грошей — мінімум. Василь працював у селі від ранку до ночі. Марія — з Олесею по лікарнях, обстеженнях, у санаторії, на реабілітації. Спали по три години. Їли що Бог пошле. Але одна усмішка Олесі — і Василь молодшав на двадцять років.
Олеся росла доброю, чуйною, жвавою. Допомагала по господарству, тягнулася до людей. Коли їй було п’ять, допомагала сусідці-бабусі нести кукурудзу: «Бабусю Галю, я понесу два качани, вам же легше буде!» І йшла гордо попереду з важкими для її рученят качанами, наче з коронами.
Коли прийшов час операції, усе село молилося. Люди допомагали, хто чим міг: грішми, продуктами, добрим словом. Операція пройшла вдало. Олеся вижила. Більше того — перемогла хворобу.
Вона виросла. Красуня. Розумниця. Вчилася відмінно, вступила до університету, жила в гуртожитку, приїжджала на канікули додому, де її чекали з любов’ю та пиріжками.
Одного квітневого дня Олеся гуляла парком. Було тепло, сонце грало на гілках, птахи щебетали, земля пахла пробудженням. Вона думала про майбутні свята, про те, як приїде до мами з татом, допоможе з посадками, вечорами сидітиме у бесідці з кухлем трав’яного чаю, слухатиме, як мама розповідає історії.
І раптом — удар. Прямо в ноги їй впав плюшевий зайчик. Олеся підвела голову — на лавочці сиділа жінка з чотирирічним хлопчиком. Вона підняла іграшку і м’яко промовила:
— Ти зайчика впустив.
— Він мені не потрібен, він хворий! Він скоро помре! — злісно й безпорадно вигукнув хлопчик.
— Не звертайте уваги, — втомлено сказала жінка. — Він хворий. У нього вроджений вад серця. Батьки… не хотіли ним займатися. Довелося мені взяти. Онук. Але мені важко.
Олеся подивилася на неї. Жінка була гарна — доглянута, акуратна. Але очі… Порожні. Погасли. Наче в них жила зима, попри весну. Щось у цьому погляді вразило Олесю.
І вона заговорила. Розповіла, що колись була такою самою. Що її справжня мама врятувала її. Що треба вірити. Що з любов’ю все можливо. Що вони перемогли — і ця жінка теж зможе.
А жінка сиділа мовчки. Її обличчя блідніло з кожною секундою. Тому що перед нею стояла дівчина з її обличчям. З її очима. З тими самими — блакитними, як волошка. З очима, від яких вона колись відмовилася.
Це була вона. Її донька. Іншого не могло бути.
— Не може бути… — шепотіла вона.
— Може, — впевнено сказала Олеся. — Головне — вірити. Я вірю. І ви вірьте.
Олеся пішла далі. Сонячна. Щаслива. Жива.
А Ганна залишилася. Ніби вкопана. Очі палали. Душа розривалася. Вона хотіла закричати, наздогнати,Але двері минулого вже замкнулися, і тепер вона мусила йти далі одна, несучи в серці вагу свого вибору.
