Запізніле материнство: як весняне сонце нагадало про гріх, який неможливо забути
Марічка ніколи не мріяла про другу дитину. З Ігорем вони вже мали сина, семирічного жвавчика, і повертатися до безсонних ночей, пелюшок, колік та дитячих істерик їй зовсім не хотілося. Тим більше, що її кар’єра саме тоді пішла вгору — з’явилися перспективи, подорожі, люди, з якими було легко, весело й… зовсім не по-родинному. Але вагітність сталася. Випадково, невчасно, як завжди це буває.
Ігор, однак, одразу заявив, що хоче дівчинку. «Може, вона буде спокійнішою», — усміхався він. Марічка кивала. А всередині — лють, страх, дратівня. Та коли дівчинка народилася — крихітна, світла, з блакитними, як волошка, очима й носиком-ґудзиком, — Марічка вперше розгубилася. Щось стиснуло в грудях. Але тут же, ніби в насмішку над цим спалахом почуття, лікарі оголосили: у новонародженої вроджений вадку серця. Серйозний. Буде лікування. Буде операція.
Це не входило в її життєві плани. Зовсім. Усе, до чого вона йшла, могло розсипатися. Фітнес, корпоративи, відпочинок у Карпатах з подругами, кар’єрний зліт — а тепер це? Ні. Не зараз. Не з нею.
Ігор вислухав — і здався. Знизав плечима. І вони удвох ухвалили рішення, про яке вголос не говорили навіть між собою. Родичам та знайомим вони сказали, що дівчинка померла.
У будинку малютки дівчинку з блакитними очима прийняла Ганна Степанівна. Працювала вона там уже двадцять п’ять років. Здавалося б, звичка до болю та дитячих долень, зламаних ще до початку життя, повинна була притупити серце. Та ні. Кожен новий «відказничок» вбирався в душу. Особливо ця дівчинка. Така тиха, така ніжна. Дивилася так, ніби шукала єдину рідну людину.
Ганна Степанівна почала проводити з нею кожну вільну хвилину. Дівчинка почала усміхатися, тягнути рученята, гулити у відповідь на ласку. І Ганна не витримала. Поговорила з чоловіком.
— Василю, я не можу залишити її там.
— Лікувати треба. Витягнемо?
— Витягнемо. Вона наша. Назвемо Яринкою.
Вони усиновили її. Їм було вже за п’ятдесят, здоров’я не те, грошей мало. Василь працював у селі з ранку до ночі. Ганна — з Яринкою по лікарнях, обстеженнях, у санаторіях, на реабілітації. Спали по три години. Їли що Бог посилав. Але одна усмішка Яриночки — і Василь молодшав на двадцять років.
Яринка росла доброю, чуйною, живою. Допомагала по господарству, тягнулася до людей. Коли їй виповнилося п’ять, вона допомагала старусі-сусідці нести кукурудзу: «Бабусю Оленко, я понесу два качани, вам же легше буде!» І йшла гордовито попереду з важкими для її рученьок качанами, ніби з коронами.
Коли настав час операції, все село молилося. Люди помагали, хто чим міг: грішми, продуктами, добрим словом. Операція пройшла вдало. Яринка вижила. Більше того — вона перемогла хворобу.
Вона виросла. Красуня. Розумниця. Вчилася відмінно, вступила до університету, жила в гуртожитку, приїжджала на канікули додому, де її чекали з любов’ю та пиріжками.
Одного квітневого дня Яринка гуляла парком. Було тепло, сонце грало на гілках, птахи щебетали, земля пахла пробудженням. Вона думала про майбутні свята, про те, як приїде до мами з татом, допоможе з городом, вечорами сидітиме у бесідці з кухлем трав’яного чаю, слухатиме, як мама розповідає історії.
І раптом — удар. Прямо в ноги їй прилетів плюшевий зайчик. Яринка підняла голову — поруч на лавочці сиділа жінка з чотирирічним хлопчиком. Вона підняла іграшку і м’яко сказала:
— Ти впустив зайчика.
— Він мені не потрібен, він хворий! Він скоро помре! — злісно й безпорадно крикнув хлопчик.
— Не звертайте уваги, — втомлено промовила жінка. — Він хворий. Вроджена вада серця. Батьки… не захотіли ним займатися. Довелося мені. Онук він мені. Але мені важко.
Яринка подивилася на неї. Жінка була гарна — доглянута, акуратна. Але очі… Порожні. Згаслі. Ніби в них жила зима, попри весну. Щось у цьому погляді торкнуло Яринку.
І вона заговорила. Розповіла, що сама була такою. Що її мама — справжня мама — врятувала її. Що треба вірити. Що з любов’ю все можливо. Що вони перемогли — і ця жінка теж зможе.
А жінка сиділа мовчки. Її обличчя блідло з кожною секундою. Бо перед нею стояла дівчина з її обличчям. З її очима. З тими ж — блакитними, як волошка. З очима, від яких вона колись відмовилася.
Це була вона. Її дочка. Інакше бути не могло.
— Не може бути… — шепотіла вона.
— Може, — впевнено сказала Яринка. — Головне — вірити. Я вірю. І ви вірте.
Яринка пішла далі. Сонячна. Щаслива. Жива.
А Марічка залишилася. Ніби вкопана. Очі палалиВона так і не наважилась наздогнати її, бо знала — той дотик весняного сонця був останнім, який вона відчує у своєму житті.
