Запізніле материнство: як весна нагадала про гріх, який неможливо забути
Оксана ніколи не хотіла другої дитини. З Дмитром у них вже був семирічний син, справжній жвавчик, і повертатися до безсонних ночей, пелюшок, колик та дитячих істерик їй зовсім не хотілося. Тим більше, що її кар’єра нарешті пішла вгору — з’явилися перспективи, відрядження, люди, з якими було легко, весело та… зовсім не по-родинному. Але вагітність таки настала. Випадково, невчасно, як зазвичай і буває.
Дмитро, однак, одразу заявив, що хоче дівчинку. «Може, вона буде спокійнішою за нашого буяна», — посміхався він. Оксана ківрала. Усередині — злість, страх, роздратування. Та коли дівчинка народилася — крихітна, світла, з блакитними очима й носиком-ґудзиком, — Оксана вперше зніяковіла. Щось стиснуло серце. Але тут же, наче в насмішку над цим проблиском почуттів, лікарі повідомили: у новонародженої вроджений вад серця. Серйозна. Потрібне лікування. Операція.
Це не входило в її плани. Зовсім. Усе, до чого вона йшла, могло розсипатися. Фітнес, корпоративи, відпочинок у Карпатах з подругами, кар’єрний зліт — і тепер це? Ні. Не зараз. Не з нею.
Дмитро вислухав — і здався. Знизав плечима. І вони удвох ухвалили рішення, про яке навіть услух не говорили. Родичам і знайомим вони сказали, що дівчинка померла.
У будинку малят дівчинку з блакитними очима прийняла Ганна Іванівна. Працювала вона там уже двадцять п’ять років. Здавалося б, звичка до болю та зламаних дитячих доль мала б притупити серце. Але ні. Кожна нова «відмовниця» вривалася в душу. Особливо ця дівчинка. Така тиха, така ніжна. Дивилася на неї так, наче шукала єдину рідну людину.
Ганна Іванівна почала проводити з нею кожну вільну хвилину. Дівчинка почала усміхатися, тягнути до неї ручки, гулити у відповідь. І Ганна не витримала. Поговорила з чоловіком.
— Василю, я не можу залишити її там.
— Лікувати треба. Потягнемо?
— Потягнемо. Вона наша. Назвемо Євою.
Вони удочерили її. Їм було вже за п’ятдесят, здоров’я не те, грошей небагато. Василь працював у селі від світу до світу. Ганна — з Євою по лікарнях, обстеженнях, у санаторіях. Спали по три години. Їли що Бог посилав. Але одна посмішка Євуні — і Василь молодшав на двадцять років.
Єва виросла доброю, чуйною, живою. Допомагала по господарству, тягнулася до людей. Коли їй було п’ять, вона допомагала сусідці-бабусі нести кукурудзу: «Бабусю Галю, я понесу два качани, вам же легше!» І йшла попереду з тяжкими для її рученят качанами, наче з короною.
Коли прийшов час операції, усе село молилося. Люди допомагали, хто чим міг: грішми, продуктами, добрим словом. Операція пройшла успішно. Єва вижила. Більше того — перемогла хворобу.
Вона виросла. Красуня. Розумниця. Вчилася відмінно, вступила до університету, жила в гуртожитку, приїздила на канікули додому, де її чекали з любов’ю та паляницями.
Одного квітневого дня Єва гуляла парком. Було тепло, сонце грало на гілках, птахи щебетали, земля пахла пробудженням. Вона думала про майбутні свята, про те, як приїде до мами з татом, допоможе з городом, вечорами сидітиме у бесідці з кухлем трав’яного чаю, слухаючи, як мама розповідає історії.
І раптом — удар. Прямо біля ніг її впав плюшевий зайчик. Єва підвела голову — на лавці сиділи жінка та чотирирічний хлопчик. Вона підняла іграшку і м’яко промовила:
— Ти загубив зайчика.
— Він мені не потрібен, він хворий! Він скоро помре! — злісно й безпорадно вигукнув хлопчик.
— Не звертайте уваги, — втомлено сказала жінка. — Він хворий. У нього вроджений вад серця. Батьки… не хочуть ним займатися. Довелося мені взяти. Онук він мені. Але мені важко.
Єва глянула на неї. Жінка була гарна — доглянута, акуратна. Але очі… Порожні. ПогЄва подивилася їй у вічі — і раптом зрозуміла, що стоїть перед своєю справжньою матір’ю.
