Похмурий дід важко опустився на холодну лавку у сквері біля закинутого клубу. В руках тремтіли старі рукавиці, а його очі метушилися по обличчях перехожих, наче шукали когось. Повз пройшла невисока жінка похилого віку з акуратним пучком сивих волосся і сумкою через плече. Побачивши її, старий підвівся і тихо покликав:
— Марічко… Марійко Василівно… Постривайте.
Жінка зупинилася, примружила очі й, впізнавши у зморшках колишнього стрункого чоловіка знайомі риси, стиснула губи:
— Ото диво. Як ти тут опинився, Бондаренко?
— Я… хотів поговорити. Попросити вибачення. Пояснити.
— Пояснити? — голос Марійки Василівни здригнувся. — Через сорок років? Думав, забула?
— Я просто хочу, щоб ти… щоб вона… почула. Навіть якщо не пробачить. Розумію. Просто… перед смертю хочеться хоча б раз подивитися на свою доньку. Щоб знала, що в неї був батько. Що я є.
Марійка Василівна замовкла. Потім, стиснувши кулаки, прошепотіла:
— Я їй ніколи не казала, хто її батько. Для неї ти — ніхто. Просто знай: реакція може бути будь-якою.
— Я буду тут завтра. Якщо вирішить прийти… дочекаюся.
Колись Іван Бондаренко був першим хлопцем у фабричному селищі під Житомиром. Високий, з жвавими очима та лукавою посмішкою, він підбивав дівчат гарно: зустрічав біля воріт, носив квіти, викликав ревність історіями про «швачок, що за ним ходять табунами». Вона вагалася, але здалася — і закохалася.
Але все розвалилося раптово. Іван зник. А через кілька місяців Марійка дізналася — одружився. На дочці місцевого шинкаря. Багата, з квартирою від батька, з надійним майбутнім. Зручно. А Марійка залишилася сама. І незабаром зрозуміла — під серцем носить дитину.
Нікому нічого не сказала. Народила доньку — Олену — і жила далі. Батько не з’являвся. Не цікавився. А вона гордо несла своє материнство, не звинувачувала, не уніжувалася, просто була сильною.
У Івана життя склалося гірше. Дружина виявилася безплідною. Хворіла. Дім наповнився важкою тишею. Він блукав вулицями, ловив поглядом дітей, шукаючи знайомі риси. Хтось із старих знайомих пробовтнувся, і Іван зрозумів: Олена — його.
Але роки минали. Олена виросла, вийшла заміж, народила доньку. Батько на весілля запрошений не був. Він намагався злитися, шукати винуватців, але завжди залишався сам — сам собі кат.
Наступного дня Марійка Василівна прийшла. Цього разу не сама. Поруч йшла жінка років тридцяти, гарна, струнка, з гордою поставою. Це була Олена.
Іван підвівся, наче помолодшав на десять років. Очі блищали. Він соромливо підійшов:
— Оленко… Я… я твій батько. Я винен. Я не вартий навіть поряд стояти, але… дякую, що прийшла.
Олена мовчала. Дивилася уважно. У її очах не було ненависті. Лише втома й обережність. Вони пішли до неї додому.
Квартира була світлою, затишною. На стінах — фотографії, у повітрі пахло яблучною випічкою. Іван сидів на краєчку стільця, пив чай і говорив дурниці, щоб приховати ніяковість. А Олена дивилася на нього, як на людину, яку все життя знала лише як тінь.
— Якщо вам щось потрібно… ліки, гроші, — раптом сказала вона, — скажіть.
— Ні… дякую, — відвів погляд. — Я ж за все життя… ані разу не допоміг. Навіть гривні не дав.
З’явилася маленька дівчинка — онука. Олена представила:
— Це твоя онука. Дідусь Іван.
Дитина щось пробурмотіла, побігла до бабусі, і вони разом вийшли на прогулянку. Залишилися удвох.
— Я… хочу залишити вам свій дім. У мене в селі хата. Невелика, але міцна.
— Дякуємо, але нам не треба. Нам і тут добре, — спокійно відповіла Олена. — Не ображайтеся, але він нам не потрібен.
Іван зрозумів. Підвівся, подякував за чай, попросив фотографію онуки. І пішов. Чоловік Олени запропонував підвезти його до села. Увесь шлях Іван сидів мовчки, тримаючи в руках знімок. І плакав.
Коли він повернувся додому, у дерев’яну хатинку під Рівним, розкрив долоню й побачив напис на звороті:
«Татові. Від Оленки».
І тільки тоді він зрозумів, що, можливо, прощення вже почалося. Тільки часу, щоб це відчути, в нього залишилося зовсім небагато…
