**Запізніле щастя**
Степан довго блукав незнайомим великим містом, поки не дістався до вокзалу. Ноги гули від втоми, а настрій був гіршим за осінню сльоту. З якою ж радістю їхав сюди, а тепер мов злодій тікає, хоч ні в чому не винен.
Помітив вільне місце в залі очікування й присів відпочити. «Зараз переведу дух, а потім піду за квитком. П’ять хвилин уже нічого не змінять. Добре, що не взяв зворотній заздалегідь. Планував затриматися на тиждень… Та що ж, доля».
Коли ноги трохи відпочили, він підхопив важку спортивну сумку й пішов до каси. Стоячи в черзі, дивився на вокзальну метушню й гадав, що робитиме, якщо квитків не вистачить. Але касирка видала йому білет. Хоча й чекати потяга доведеться понад три години. Нічого. Головне — квиток у кишені, тепер можна їхати додому.
Степан поклав квиток і паспорт у внутрішню кишеню, озирнувся — його місце вже хтось зайняв. Він вийшов на платформу. Біля стіни вокзалу теж стояли лавки. Коло шостої платформи стояв потяг, готовий до відправлення. Табло показувало час і напрямок. Усі пасажири вже зайняли місця, тому лавки біля вокзалу були вільні.
Гострий запах креозоту й дорожнього пилу змішувався з димом цигарок, перегаром і потом немотих тіл. Навіть свіже повітря не рятувало. За день через вокзал проходять тисячі людей, і не всі з них — пристойні.
Степан сів на лавку, звідки добре було видно всі платформи, і готувався чекати. У думках він знову і знову прокручував розмову з онуком Марії, шкодував, що не знайшов тоді потрібних слів…
— Вільне? — поруч почувся молодий чоловічий голос.
Степан підвів очі й побачив перед собою чоловіка у діловому костюмі з невеликою валізкою на колесиках.
— Вільне, присідайте, — сказав він і трохи посунувся, хоч місця було достатньо.
Чоловік сів на інший кінець лавки, послабив краватку й поставив валізу поруч.
— У відрядження їдете? — поцікавився Степан. Йому кортіло поговорити, почути живий голос.
— Ні, повертаюся додому, — неохоче відповів чоловік і глянув наВони сіли до потяга, руки їхні все ще були переплетені, немов у першому шкільному танці, і Степан зрозумів — його щастя чекало на нього ціле життя, аж доки вони не зустрілися знову.
