Останній дзвінок
Оксана стискала в долонях результати аналізів. Папір уже вкрився вологою від її поту. У коридорі жіночої консультації було настільки тісно, що ледь можна було проштовхнутися.
— Шевченко Оксана Дмитрівна! — голосно викликала медсестра.
Оксана підвелася й увійшла до кабінету. Лікарка — жінка з округлими формами та втомленим поглядом — взяла у неї папку, швидко переглянула сторінки.
— Сідайте, — сказала вона рівним тоном. — У вас усе в нормі. Обстежте чоловіка.
Оксана відчула, як усередині все стислося. Андрій? Але ж він…
***
Дома свекруха рубала буряк для борщу. Ніж у її руках рухався різко, ніби вона билася з невидимим ворогом.
— Ну що, доню, як справи? — не піднімаючи голови, запитала Ганна Степанівна.
— Зі мною усе гаразд, — пробурчала Оксана, знімаючи куртку.
— То чого ж тоді… — Свекруха нарешті підняла очі. У них мигнуло щось схоже на тривогу.
— Андрію треба здати аналізи.
Ніж завмер над дошкою. Ганна Степанівна випросталася, як струна.
— Яку маячню ти несеш? Мій син здоров! Це ваші лікарі нічого не розуміють. Колись жінки й без аналізів народжували.
Оксана пройшла до кімнати. На дивані лежали шкарпетки — одна чорна, інша сіра. Вона механічно підняла їх і кинула у кошик для білизни.
За три роки шлюбу ці шкарпетки стали символом їхнього життя — розрізненим, що ніколи не складало пари.
Андрій повернувся пізно.
— Чого така похмура? — буркнув він, впадаючи у крісло.
— Нам треба поговорити.
— Про що?
Вона простягнула йому папери. Він пробігся очима, відкинув на стіл.
— І що?
— Тобі потрібно обстежитися.
— З якої речі? — Андрій схопився, почав ходити по кімнаті. — Я здоровий чоловік! Подивися на мене!
Він дійсно виглядав здоровим — широкоплечий, з густим чорним волоссям. Але здоров’я не завжди видно ззовні.
— Андрію, будь ласка…
— Годі! — гримнув він. — Якщо не хочеш дітей — скажи прямо! Нащо ці вистави з лікарями?
З кухні донеслося шелестіння капців. Ганна Степанівна ховалася за дверима, але дихала так голосно, що кожен її подих було чути.
— Я хочу дітей більше за все на світі, — тихо сказала Оксана.
— То чому їх нема? Може, ти щось приховуєш? Робила аборти, а тепер не можеш?
Це було болюче. Оксана відступила.
— Як ти…
— А як я повинен? Три роки разом — і нічого! А тут якісь лікарі кажуть, що я… — Він не договорив, стиснув кулаки.
Двері розчинилися. Ганна Степанівна увірвалася до кімнати, як бульдозер.
— Андрійку, не слухай її! Це все від безділля. Працювала б більше — менше б по лікарнях тягалася.
Оксана подивилася на чоловіка. Він відвернувся до вікна.
— Андрію, ти справді думаєш, що я…
— Не знаю, що думати, — прошипів він. — Знаю одне: здоровий чоловік до лікарів не ходить.
Ганна Степанівна тріумфально кивнула.
— Правильно син каже. Не мужицька справа — по лікарнях бігати.
Оксана відчула, як усередині щось розірвалося. Ніби натягнута струна.
— Гаразд, — сказала вона рівним голосом.
Наступного дня почалася війна. Ганна Степанівна чіплялася до кожної дрібниці. Сіль пересипана. Каструля погано вимита. Пилюка на комоді. Оксана мовчала, стискаючи зуби.
— Може, тобі взагалі додому не варто приходити? — отруйно запитала свекруха за вечерею. — Працювала б, а не по лікарнях волочилася.
Андрій жував котлету, не піднімаючи голови.
— Я працюю, — нагадала Оксана.
— Три дні на тиждень — це не робота, а баловство.
— До чого тут моя робота?
— А до того! Мій син здоровий, а ти його хворим виставляєш! Коли нема дітей — жінка винувата! Так завжди було!
Оксана встала з-за столу. Ноги не слухалися.
— Що з тобою? — здивувалася свекруха. — Поїла й одразу втікаєш?
— Втомилась я, — тихо відповіла Оксана.
— Втомилась?! Та від чого тобі втомлятися? Три дні працюєш — не божеське навантаження!
Андрій нарешті підвів очі. У них мигнуло щось схоже на жалість. Але промовчав.
Вночі Оксана лежала і слухала храп чоловіка. Раніше цей звук заспокоював — значить, поруч близька людина. Тепер дратував. Як вона не помічала, що він такий упертий?
Зранку вона зібрала речі в старий спортивний рюкзак. Брала небагато — дві сукні, білизну, косметичку.
— Ти куди це? — Ганна Степанівна стояла у дверях кухні з чашкою в руках.
— До бабусі.
— Надовго?
— Не знаю.
Андрій вийшов із ванни, побачив рюкзак.
— Оксан, що це таке?
— Те, що бачиш.
— Ти серйозно?
— А як інакше? Ти не хочеш обстежуватися, твоя мати вА потім, коли надворі розпустилися каштани, Оксана зустріла його, свого сина, у парку, і лише легкий вітер пронісся між ними, наче шепчучи: життя йде далі.
