— Ну що ж, Соломіє Гнатівно, підлікували ми вас, рекомендації дали. Головне тепер — не запускати, дбайте про себе, — лікар усміхнувся, поплескав її по плечу і ввічливо відчинив двері, щоб вона вийшла з сумками.
Соломія відчула, як у горлі зав’язався комок. Хоч і лежала в лікарні через неприємний випадок, але тут їй навіть трохи сподобалось. Хоч трішки відпочила. А все тому, що останні роки вона вичавлювала себе до кінця. Працювала, як кінь, боялася навіть вихідний взяти. Тиск, запаморочення, слабкість — все ігнорувала. У результаті потрапила до лікарні з нервовим зривом і серцем. Місяць лежала, мати мало не звалилася поряд від переживань.
А от Руслану, її чоловікові, було байдуже. Ніби й не помітив, що дружина зникла. А може, і справді не помітив — варто було Соломії від’їхати, як у їхній дім зараз же засіла свекруха. З каструлями, ганчірками й настановами.
— Соломійко, ти ж розумієш, наш Русланчик — як дитина. Хто ж за ним подивиться, як не я? У тебе мама є, вона з тобою, а я за синочком побуду, — лепетала свекруха в трубку.
Соломія стискала зуби. Все, чого вона роками вчила чоловіка — пішло псу під хвіст. Самостійність, допомога по дому — все розчинилося, як цукор у чаї. Знову вона — зла відьма, а його матуся — добра фея, яка «рятує» синочка від свавілля дружини. Хто кого тиранив — ще питання.
Згадувати перші роки шлюбу було неприємно. Тоді свекруха взагалі не випускала їх із-під нагляду. Навіть у спальню дзвонила: «Ви спите? Чи може, у вас там щось не так, як треба?» Жах.
А познайомилися вони кумедно. Соломія тоді вийшла з дому після сварки з «подругою», яка виявилася зрадницею. Ішла вулицею, думала, як життя несправедливе — і раптом на неї мало не впав чоловік з дерева. Точніше, гілка. Підняла очі — а там Руслан, застряг.
— Ви що, з глузду з’їхали? Забитися хочете? — обурилася вона.
— Кота рятував! — образився він.
Кота, звісно, не було. Барсик втік, а Руслан залишився. Соломія принесла драбинку та мотузку, допомогла злізти. Так і познайомилися. Так і почалася їхня історія — гарна, але з підміною.
Після весілля Соломія швидко зрозуміла, що чоловік не просто безпорадний. Він — дитина. Ні посуд помити, ні сміття винести. Все — з нявканням. А вона тягнула все на собі: іпотека, робота, хвора мати. Він же скаржився своїй мамі, а та — їй. У підсумку Соломія взялася виховувати чоловіка по-справжньому. І, треба визнати, досягла успіху.
Руслан почав змінюватися. Вчився готувати, прибирати, навіть сам пропонував допомогти. Свекруха відступила — хоч іноді й плакала за кутом, жаліючи синочка. Але все було під контролем. До госпіталізації.
Тепер все починало з нуля. Соломія подзвонила чоловікові — мовчання. Дивно. У понеділок у нього вихідний, зазвичай у цей час він уже снідав. Набрала свекруху — теж не бере. Серце стиснуло. Сіла в таксі й поїхала додому. На душі — тривога.
Піднялася, вставила ключ у замок — і в цю мить двері розчинилися. На порозі — чужа жінка.
— Ти хто? — холодно спитала Соломія.
— Я — Ярина. Коханка Руслана. А ти, голубко, тут більше не живеш. Тож, будь ласка, зникни з нашого життя.
Соломія завмерла. Поки намагалася усвідомити почуте, двері захлопнулися.
— Зараз твої речі винесу, — лунало зсередини.
За кілька хвилин валізи, одна за одною, почали «виходити» за поріг. Трохи притиснувши ногою коханку, Соломія сіла на свою клітчасту валізу й викликала поліцію. Не для того вона працювала, щоб тепер усе віддати зраднику.
Коли приїхали поліцейські, вона викинула обох — і чоловіка, і цю «Яринку». Руслан мовчав, а от його новенька спробувала вимагати своє.
— Це його квартира! Ти не маєш права нас виганяти!
— Маю, — спокійно сказала Соломія. — Усе записане на мене. Ідіть до мами, скаржіться.
Коли за ними замкнулися двері, вона вперше за довгий час зітхнула. Провітрила кімнату, викинула постіль з ліжка й подала на розлучення. Спочатку було боляче. А потім стало… вільно.
Минув місяць. Однієї неділі, лежачи у ліжку, вона наслаждалася заслуженою відпусткою. Задзвонив телефон.
— Руслан, — сказала вона собі. І взяла трубку.
— Соломійко, рідненька… Я сумую. Мене тут ніхто не любить. Це все мама. Пробач мене. Поверни мене…
Соломія слухала мовчки. Потім реготала.
— Ти серйозно? Повернути тебе? Після всього?
Він щось бурмотів, як школяр. А вона вимкнула телефон, відкинулася на подушку й усміхнулася.
— Ось і все, — сказала вона собі. — А я боялася, що життя скінчилося. Воно тільки почалося.
**Мораль:** Іноді те, що здається кінцем, насправді — початок чогось кращого. Варто лише зважитися відпустити те, що тягне донизу.
