«Запізнілий подарунок: як Раїса ледь не втратила обличчя»
Раїса Іванівна зранку була мов на голках — день весілля сина. Все має бути ідеально: банкет у найкращому ресторані Львова, фотографи, жива музика, офіціанти, шампанське. Її Юрко, її гордість, одружується! Та на кім?.. На якійсь провінціалці з сумнівним минулим. Оце так — пригрів, підняв, і до дому привів. Вона ж відразу зрозуміла: ця Марічка йде за їхньою квартирою.
Коли молодя зайшли до залу, усі піднялися. Раїса з чоловіком Тарасом Степановичем урочисто підійшли та вручили товстий конверт із грішми. Усе по-першому розряду. Після них до вітань долучилися батьки нареченої. Але… у руках — нічого. Раїса примружила очі, нахилилась до чоловіка:
— Ну, що з них візьмеш. Село, — прошепотіла з усмішкою.
Та раптом батько Марічки, Борис Андрійович, дістав із внутрішньої кишені піджака маленьку коробочку. Відкрив. Раїса побачила ключі й завмерла. Голос Бориса був спокійним і твердим:
— Дорогі наші діти! Нехай у вашому домі завжди буде світло та тепло. А щоб у вас був справжній дім — ось ключі від квартири у центрі Києва. Ваша.
Тиша. Потім зал вибухнув оплесками. Лише Раїса поблідла, ніби полотно. Вона відчувала, як тремтять пальці. Неможливо! Ці «селюки»? Квартира у столиці?
І раптом їй стало соромно. Соромно за всі насмішки, за зневажливі погляди, за той дурний шлюбний контракт, який вона ледь не силоміць нав’язала. Соромно, що не захотіла просто дізнатися, хто така Марічка. Адже, як виявилося, саме ця «провінціалка» була донькою власників великого молокозаводу, керувала відділом у солідній компанії і в тисячу разів розумніша та чесніша, ніж Раїса могла собі уявити.
А все почалося зі звичайної підозри.
— Сину, вона тобі не пара, — казала вона Юркові. — Їй потрібна лише наша квартира. Дивись, як вона до тебе липне.
— Мамо, годі. Ми кохаємо одне одного. Вона — справжня, добра.
Та Раїсу було не переконати. Вона дзвонила чоловікові, просила втрутитися. Той лише махнув рукою: «Нехай сам вирішує, дорослий уже». Дзвонила другу родини, Олегові — він працював з Юрком і, як виявилося, із Марічкою теж. І він став на бік закоханих:
— Марічка — розумниця. Чудовий фахівець і прекрасна людина. Радійте, що в сина така наречена!
Але Раїса не заспокоїлася. Тоді вона придумала інший план — шантаж:
— Хочете весілля? Тоді укладіть шлюбний контракт. Квартира — наша, і точка. А житимете не у нас, шукайте, де хочете.
Марічка спокійно погодилася:
— Будь ласка, якщо вам так спокійніше.
Раїса підозріло зиркнула: «Оце хитрюга! Так просто погодилася… Щось тут не так».
Весілля вона готувала особисто. Стежила, щоб усе було на висоті. Хотіла, щоб усі побачили — її син гідний найкращого. Та ось хто виявився «найкращим» — зрозуміла надто пізно. Поки вона демонстративно розповідала на зустрічі про своїх «високопосадових» родичів, мати Марічки, скромна і лагідна жінка, лиш посміхалася.
Але коли почула про контракт, не втрималася:
— Марічко, рідненька… Сім’я — це не контракт, це довіра. Якщо із цього починаємо — навіщо тоді взагалі одружуватися?
Марічка її заспокоїла. А Раїса в глибині душі відчула, що програє.
І ось тепер, у розпалі святкування, вона стояла серед сотень очей, не знаючи, куди подітися. Її «бідолашна» невістка — спадкоємиця бізнесу. Її батьки — не «селюки», а підприємці з ім’ям. І, що найгірше — подарували більше, ніж вона могла собі дозволити. Раїса відчула, як тремтять коліна. Їй хотілося просто зникнути.
З тої хвилини вона майже не брала участі у святі. Сиділа, мовчки покручуючи виделкою страви. Все, що вона будувала — розвалилося. Самообман, гординя, зарозумілість. Залишилися лише порожнеча і сором.
Але найстрашніше було те, що тепер навіть Юрко дивився на неї інакше. Його очі більше не сяяли довірою. Він зрозумів. Зрозумів усе.
Раїса теж зрозуміла. Та надто пізно.
