**Щоденник Володимира**
Мені 54 роки. Я зрозумів, що втратив усе.
Мене звуть Володимир. Зі своєю дружиною Оленою ми прожили тридцять років. Весь цей час я вважав, що виконую обов’язок: працював, заробляв гроші, а вона доглядала за домом і дітьми. Я навіть не хотів слухати про те, щоб вона шукала роботу — думав, що так буде краще.
Нам було добре: без запалу, але з повагою. Але з часом я відчув, що все стало звичайним, нудним. Кохання зникло, лишився лише звичка. Я вважав це нормою — поки одного разу все не змінилося.
Я зайшов у корчму випити пляшку пива і зустрів там Марічку. Вона була молодша за мене на двадцять років — гарна, жвава, як вітер. Ми розговорилися, і я, ніби хлопчина, закохався по вуха. Почалися таємні побачення, потім — роман.
Через кілька місяців я вирішив, що більше не хочу жити подвійним життям. Мені здалося, що Марічка — моє порятунок, другий шанс. Я набрався сміливості і розповів Олені правду.
Вона слухала мовчки. Ні сліз, ні скандалу. Лише тихе “зрозуміла”. Тоді я подумав, що й вона давно охолола до мене, коли так спокійно відпустила. Лише тепер я усвідомлюю, як сильно її поранив.
Розлучилися швидко. Продали спільну хату. Марічка наполягла, щоб я нічого не залишив Олені — мовляв, починаємо нове життя. Вона на свої гроші купила маленьку однушку, а я з Марічкою — двокімнатну.
Я не думав тоді про те, як Олена виживатиме без професії. Мені здавалося, що попереду — щастя.
Наші доро́слі сини перестали зі мною спілкуватися. Вони вважали, що я зрадив їхню матір, і були праві. Але тоді мені було байдуже — я був щасливий. Марічка чекала дитину, і я з нетерпінням цього чекав.
Коли народився син, він був гарним хлопчиком… але не схожим ані на мене, ані на Марічку. Друзі шепотіли про підозри, але я не слухав: хіба могло щось піти не так у моєму новому житті?
Але побут став нестерпним. Я працював один, увесь дім лежав на мені. Марічка ж жила, як хотіла: гуляла ночами, поверталася п’яною, влаштовувала сцени.
Від недосипання і нервів я почав псувати робочі справи — і мене звільнили. Грошей не вистачало, борги росли. Життя перетворилося на кошмар.
Так минуло три роки.
Поки мій брат, який ніколи не довіряв Марічці, не наполіг на тесті ДНК. Результат був жорстоким: я не був батьком.
Розлучилися миттєво. Без слів.
Я лишився з нічим: без сім’ї, хати, поваги дітей. Лише сором і самотність.
Через деякий час я вирішив виправити помилки. Купив квіти, торт, вино і вирушив благати Олену про пробачення. Мріяв почати все знову.
Але коли приїхав за її старою адресою, двері відчинила незнайома жінка. Олена давно переїхала.
Я знайшов її новий дім. Постукав. Двері відчинив чоловік. Новий чоловік Олени.
Виявилося, що після розлучення вона знайшла гарну роботу, зустріла порядну людину і збудувала нове життя. Без мене.
Ми випадково зустрілися в кав’ярні. Я підійшов, намагався говорити, згадував минуле, просив повернути все назад.
Вона подивилася на мене, ніби я був для неї чужим. Нічого не відповіла. Просто встала і пішла.
Тоді я відчув всю гіркоту своїх помилок.
Зараз мені 54. У мене немає ні дружини, ні роботи, ні дітей поруч.
Я втратив усе, що мало значення. І винен у цьому лише я.
Інколи життя не дає другого шансу. А біль від власної зради — найгірший із усіх.
