Запізнившись на потяг, вона невпинно повернулася додому без попередження, не стримуючи сліз.

Запізнившись на потяг, вона повернулася додому без попередження та не стримала сліз.
Стоячи на пероні, Ярина вирішила йти пішки, не попередивши нікого. Щойно переступила поріг, сльози самі полилися з очей. Жовтневий вітер бив у обличчя холодними краплями дощу. Вона дивилася на потяг, що віддалявся, і всередині неї клекотів докір. Не встигла. Вперше за пятнадцять років регулярних поїздок додому не встигла. «Ніби поганий сон», подумала вона, машинально поправляючи розкуйовджене волосся. Перон був порожній і моторошний, лише жовте світло ліхтарів відбивалося у калюжах, малюючи химерні смуги.
Наступний потяг лише завтра вранці, байдуже повідомила касирка, навіть не подивившись на неї. Може, автобусом?
«Автобусом Ярина скривилася. Три години трястися по розбитій дорозі? Дякую, ні.»
У сумці задзвенів телефон мама. Вона на мить завмерла, дивлячись на екран, але не підняла трубку. Навіщо завдавати зайвого занепокоєння? Краще просто повернутися, адже ключі завжди з нею. Таксі мчало порожніми вулицями, а місто за вікном здавалося неначе декораціями ненатуральним, плоским.
Водій щось бурмотів про погоду та дорожній рух, але Ярина не слухала. Усередині роївся дивний почуття ні тривога, ні радість.
Старий дім зустрів її темними вікнами. Піднімаючись сходами, вона вдихнула знайомі з дитинства запахи: печені картоплі з третього поверху, мильного порошку, старого дерева. Але сьогодні в цю звичну симфонію вривалася фальшива нота.
Ключ із труднощами повернувся у замку, ніби двері чинили опір. У коридорі було темно й тихо батьки вже спали. Обережно пройшовши у свою кімнату, вона намагалася не робити шуму. Увімкнувши настільну лампу, озирнулася. Усе як завжди: книжкові полиці, старий письмовий стіл, плюшевий ведмедик на ліжку дитяча реліквія, від якої мати ніяк не могла позбутися. Але щось було не так. Щось невловимо змінилося.
Можливо, справа була в тиші? Не у звичній нічній, а в іншій густій, липкій, наче прелюдія перед бурею. Здавалося, будинок затаїв подих, чекаючи чогось. Ярина дістала з сумки ноутбук робота чекала. Але, простягаючи руку до розетки, випадково зачепила якусь коробку. Вона впала з полиці, розсипавши вміст на підлогу.
Листи. Десятки жовтих конвертів з вицвілими марками. І фотографія стара, зі зігнутими куточками. Молода мати ще зовсім дівчина! сміється, притулившись до плеча незнайомого чоловіка. Перша сльоза впала на фотографію ще до того, як Ярина усвідомила, що плаче.
Тремтячими руками вона відкрила перший лист. Почерк виразний, упевнений, зовсім незнайомий.
«Кохана Віро! Знаю, що не маю права писати, але більше не можу мовчати. Кожного дня думаю про тебе, про нашу Пробач, навіть писати страшно про нашу доньку. Як вона? Схожа на тебе? Чи пробачиш ти мене колись за те, що пішов?»
Серце застукало настільки сильно, що здавалося його луна розноситься по всій кімнаті. Вона схопила наступний лист, потім ще один. Дати 1988, 1990, 1993 Усе її дитинство, увесь її життєвий шлях був викладений у цих листах чужим почерком.
«бачив її здалеку біля школи. Така серйозна, з ранцем більшим за неї саму. Не наважився підійти»
«пятнадцять років. Уявляю, якою красун