Запізнилась! За три хвилини вона встигла заскочити до ванної, накласти макіяж, накинути пальто та чоботи й сісти у ліфт.
Марічка прокинулася різко вже спізнювалася! За кілька хвилин, з неймовірною швидкістю, вона встигла зібратися: підфарбуючись на бігу, кинула оком у дзеркало, натягнула плащ і черевики. Не минуло й трьох хвилин з моменту пробудження, як вона вже була в ліфті.
Вискочивши на вулицю, вона побачила, що йде дощик, але часу повертатися за парасолькою не було. Будильник підвів її. Марічка побігла до автобуса думка про те, що вона пропустить робочий день, жахала її. Її начальник був непохитним: запізнення рівносильне прогулу, а це загрожувало звільненням.
Уявлення про те, як пройде цей жахливий день, вже наводили на думку про прощання з улюбленими клієнтами, премією та останнім вихідним. Перехожі, такі ж поспішні, були захоплені своїми думками й байдужі один до одного. Все навколо було сірим і похмурим, а дощ лише підсилював цей настрій.
За кількасот метрів від зупинки Марічка різко зупинилася біля лавки вона побачила маленького промоклого кошеняти. Він намагався мяукнути, але з його ротика виривався лише ледве чутний зойк.
Марічка вагалася. Бігти далі чи допомогти цій беззахисній істоті? Вона вирішила послухати серце, адже вона все одно мала б виправдовуватися перед начальником.
Підійшовши ближче, вона помітила, що у кошеняти лапка була пошкоджена.
Господи! Хто це тобі зробив?
Сумніви зникли залишити його вона не могла. Кошеня тремтіло, промокле наскрізь. Вона обережно завернула його у свою білу хустку й побігла ще швидше до автобуса. Вона вирішила взяти його з собою в офіс, а потім придумати, що робити далі. Її добрий сердечко не дозволило залишити цього сироту.
Спроба прокрастися до кабінету не вдалася. Вже біля дверей під номером 12 вона натрапила на начальника.
Бойко! Година запізнення! Де ви були? Хто мав робити вашу роботу? Що це взагалі таке?
Питання сипалися на неї, а почуття провини зростало. Дрижача й німа, вона відчула, як сльози напливали, а гіркота стискала серце.
Подивіться! нарешті вимовила вона, розстібнувши пальто.
Кошеня виглянуло своєю маленькою сумною мордочкою. Трохи зігріте, воно жалібно промяукало.
У нього лапка поранена, я не могла залишити його під дощем… Він був сам…
Сльози котилися по її щоках, слова переплутувалися, а руки тремтіли. Уже готова зібрати свої речі й мовчки піти, вона відчула теплий дотик. Начальник дістав телефон, записав адресу на папірці й наказав їй негайно їхати рятувати маленьку пухнасту лапку.
Здивована такою зміною, Марічка взяла записку, сховала мерзлі руки в кишеню й поспішила до виходу.
І не повертайтеся сюди, сказав начальник.
Серце Марічки стиснулося, але перш ніж відчай охопив її, він додав:
Сьогодні ваш вихідний. І завтра теж. До речі, я вдячний вам за вашу доброту, і очікуйте премію за вашу любов до тварин.
Цей начальник, якого всі знали як Олександра Ковальчука, славився суворістю. Але у ветеринарній клініці все вирішилося швидко: лапка кошеняти не була зламана, лише вивих. Поки лікар перевязував його, Марічка розповіла, як знайшла кошеня й про несподівану допомогу начальника.
Засміявшись, ветеринар розкрив, що знає Олександра з дитинства. Він завжди був героєм для тварин: рятував щенят із води, захищав кошенят від жорстоких людей. Дорослим він фінансував притулки, розпочавши це ще з першої стипендії.
Але з людьми Олександр завжди тримався осторонь так сталося після втрати сімї. Це глибоко вразило Марічку, і вона весь день думала про нього, відчуваючи бажання підтримати його.
Увечері, коли кошеня, яке вона назвала Котиком, спало у неї на ліжку, Марічка влаштовувала для нього затишний куточок. Раптом задзвонив телефон це був Олександр.
Як наш маленький пацієнт?
З червоніючими щоками Марічка розповіла про стан кошеняти й подякувала йому. Він запросив її на вечерю, і вони розмовляли до пізньої ночі.
Їх зблизило взаєморозуміння й любов до тварин. Раз вони доглядали за Котиком, а згодом обєдналися в місії допомагати безпритульним тваринам. Так Марічка знайшла не лише чотирилапого друга, а й щире людське тепло.
Життя навчає нас: іноді саме через найменших і беззахисних ми знаходимо найбільшу радість.
