ЗАПОВІТ МЕНШОГО СИНА
Леся не зводить погляду з напису «Операційна». Літери розпливаються в очах від довгого очікування, серце шалено гупає в грудях. У руках вона міцно тримає улюблену іграшку Андрійка, свого чотирирічного меншого сина: пластиковий червоний трактор із ковшем. Андрійко спочатку мріяв про синій трактор, як у мультику, але згодом прикипів до цього подарунка від тата всім своїм особливим серцем.
Нарешті за напівпрозорим склом зявляється силует лікаря, двері розчиняються. Леся підхоплюється й кидається назустріч:
Лікарю, як там мій Андрійко? Все добре?
Лікар опускає очі, знімає маску:
Лесю Михайлівно, пробачте Ми зробили все можливе
***
Леся лежить, згорнувшись клубочком, на ліжку сина. Подушка ще зберігає запах Андрійка. На дзеркалі досі видна пляма від його долоньки, забрудненої печивом. Як добре, що вона не встигла витерти дзеркало! Він більше не забруднить його І не схилить більше свою втомлену голівку на цю подушку.
Сльоза стікає по втомленій щоці. Всередині у Лесі порожнеча та біль. ЇЇ здорове серце палає болем того, чого так не вистачило її маленькому Андрійкові. Старший син, Назар, уже дорослий йому вісімнадцять, навчається у Львівському університеті. А Андрійко пізня, несподівана радість, яка обернулася найбільшим горем. Всі обстеження під час вагітності були хороші, а вже перед самими пологами випадково виявили складну ваду серця Під час складної операції сталася трагедія, і тепер вона назавжди втратила свого маленького сонечка
***
Леся засинає тривожним, неспокійним сном. І от знову вона бачить себе на залитій сонцем галявині, всіяній яскравими духмяними квітами. Вдалечині стоїть її Андрійко, усміхається, вдягнений у улюблену сорочку з машинками. В руках він тримає великий букет ромашок.
Андрійку! Синку! вигукує Леся, та він ніби її не чує, задумливо перебираючи пелюстки.
Вона біжить полем, розкинувши руки для обіймів, але як би не бігла, синок не стає ближчим навпаки, віддаляється від неї. Леся плаче, тягнеться, та все марно. І ось Андрійко піднімає очі, лагідно посміхається та розчиняється у повітрі. Лише хмарка білих пелюсток повільно опускається на зелену траву
Леся підходить і дивиться під ноги акуратними літерами з білих пелюсток на траві викладена адреса.
***
Лесю будить телефонний дзвінок. На екрані висвічується «Назар».
Мамо, я приїду сьогодні! Зготуй щось смачне!
Леся натягнуто усміхається. Досить минуло вже майже три місяці відтоді, як не стало Андрійка, але ж у неї залишився старший син! Пора зібратися докупи.
Звісно, сину. Що готувати? Може млинців напекти?
Було б класно, мамо! Чекай, я вже в автобусі, скоро буду!
Назар приїжджає щовихідних, щоб підтримати батьків. Він сам тяжко переживає втрату меншого брата. Але життя триває, і вони мають пройти горе разом бо родина.
***
Леся через силу встає й прямує на кухню. Відкриває холодильник: молока немає. Чоловік Володимир сидить за столом і щось паяє в ноутбуку.
Тобі щось треба? Може в магазин сходити?
Назар телефонував їде, просив млинців. Молоко закінчилося. Я сама схожу, на свіжому повітрі легше.
Володимир здивовано знімає окуляри: «Потроху оживає!», радіє про себе.
Леся одягається, виходить. Легкий весняний вітерець освіжає обличчя, дерева вже вкриваються молодою зеленню, а з гілок чути спів пташок. Природа оживає після зими. Леся тяжко зітхає: «Не побачить Андрійко своєї пятої весни».
Вона жене геть сумні думки й іде до магазину.
***
Леся кладе у кошик молоко, Назарові улюблені цукерки, хліб і курятину. Обирає все, підходить до каси. Раптом із сусіднього ряду чує знайомий дитячий сміх її всередині стискає лід: так сміявся її Андрійко. Вона кидається за полички, але бачить лише силует, що зникає. Розуміючи, що це неможливо, йде за фігуркою і випадково збиває картонну вивіску.
Опускається, щоб підняти її: і бачить на тлі білого картону червоними літерами той самий адрес із її сну.
Андрійку, що ти мені хочеш сказати? шепоче Леся.
Вона повертається додому, думаючи це не просто так. Андрійко хоче щось пояснити. Може, пошукати цей адрес у Мережі? Але не сьогодні. Сьогодні приїде Назар, треба зустріти сина, триматися.
***
Вечір минає тепло, навіть зявляється легка усмішка на обличчі Лесі, коли слухає Назарові історії з університету. Він з апетитом смакує млинці, а Леся й Володимир милуються старшим сином своїм першим, тепер єдиним, дитям. Коли всі розходяться по кімнатах і ніч огортає будинок, Леся швидко засинає.
Прокидається вночі від того, що з ванної чітко чується тихий дитячий спів. Серце тьохкає: це пісенька з мультика про синій трактор улюблена Андрійкова.
Вона тихо підходить до ванної, повільно відкриває двері, але в кімнаті нікого немає. Сльози градом котяться пригаслим обличчям.
«Що я чекаю? Що Андрійко повернеться? Його більше немає! Це я вже божеволію» злиться на себе Леся. Вона миє лице холодною водою, дивиться у дзеркало: сіре, з запаленими очима, відображення. Від злості проводить мильною рукою по дзеркалу й дивиться, як піна збігає вниз, залишаючи невидимою рукою написану ту саму адресу
Враз веде холодом і вона чує легкий, знайомий дитячий голос:
Я чекаю на тебе, мамо
***
Лесю, ти не спиш? Володимир піднімається в ліжку, розбуджений світлом ноутбука.
Леся сидить у кріслі, втупившись в екран.
Володю, подивися Якщо ти теж це відчуєш, значить останні дні не маячня
Володимир підходить, і на моніторі бачить фото маленького хлопчика років чотирьох.
«Демиденко Єгор, 4 роки», написано над фотографією. Батьки загинули в ДТП, виховувався бабусею, після її смерті півроку тому в дитячому будинку.
Цей самий адрес мені уві сні передає Андрійко пояснює Леся.
Вона розповідає чоловікові про сон, випадок у магазині та у ванній. Володимир після роздумів мовить впевнено:
Лесю, ми їдемо.
***
Катерина Сергіївна, директорка дитячого будинку у передмісті Тернополя, проводить Лесю й Володимира довгим світлим коридором і розповідає:
Коли Єгорчик у нас зявився, ми думали, швидко знайдуться нові батьки. Він розвинений, добрий, але з потенційними усиновителями закривається. Каже: «за мною прийдуть моя мама і тато, я їх впізнаю». А останнім часом у нього зявився уявний друг Андрійко. Недавно сказав, що Андрійко йому наснився й сказав: скоро прийдуть його мама й тато.
Леся й Володимир дивляться один на одного. Невже їхній син допомагає знайти родину сироті?
Познайомитеся, можливо, саме ви відкриєте його серце, підсумовує Катерина Сергіївна, відчиняючи двері до ігрової кімнати.
Леся одразу впізнає хлопчика худенький, з задумливих очима, він у центрі дітей будує вежу з кубиків, наспівує знайому пісню про трактор. Єгор озирається, кидається навстріч із радісним вигуком:
Мамо, тато!!! Я ж знав, що ви прийдете!!!
***
Катерина Сергіївна особисто подає клопотання на прискорення усиновлення. Вона радіє з того, як Єгорка нарешті відкрився. Коли дізнається про втрату сина сімї Лесі, ще більше підтримує їх. Вже через місяць Леся, Володимир і Назар приїжджають у дитячий будинок забирати Єгора додому.
Перед самісіньким виходом Єгорка висмикує долоньку з маминої руки:
Мамо, зачекай! дивиться у кінець коридору, Там Андрійко, він хоче попрощатися!
Серце Лесі стискається вже не гіркою, а доброю, світлою тугою. Бо хоч нічого не змінити, життя триває, й тепер від неї залежить доля цього хлопчика, який впустив в серце нову родину. Вона завжди любитиме свого Андрійка, та тепер у неї знову є заради кого бути сильною.
Єгор біжить, затримується біля вікна і повертається до рідних. А над дахом, над ними, злітає білий голуб, кружляє над головами і несе на крилах весняну надію та любов.
