Я сказала чоловікові запросити його маму на вечерю. Не знала, що цієї ночі залишу свою оселю.
Я ніколи не була тією, хто влаштовує сцени. Навіть коли хотіла кричати, просто мовчала. Навіть коли біль стискала мене, усміхалася. Навіть коли вже відчувала, що щось не так, казала собі: тихо мине нема сенсу сперечатися.
Та того вечора нічого не минуло.
І насправді, якби не одна єдина фраза, кинута ніби між іншим, я б ще роки жила в тій самій брехні.
Усе почалося з простої думки:
Зробити вечерю.
Звичайну вечерю.
Не свято, не подію, не щось грандіозне. Стіл, домашня їжа, спроба зібрати родину. Щоб було спокійно. Щоб поговорити. Усміхнутися. Щоб виглядало як у людей.
Я давно відчувала, між мною і його мамою наче натягнута струна.
Вона ніколи не казала прямо: не люблю тебе.
Ні. Вона по-іншому. Тонко. Липко.
Вона, сміючись, підкидала:
Ех, ти ж така особлива.
Ніяк не звикну до цих сучасних жінок.
Ой, ви молоді забагато знаєте.
І усмішка така не до тебе, а крізь тебе.
А я все думала: якщо старатимусь більше, буду ніжна, ввічлива, терпляча все якось налагодиться.
Він повернувся з роботи, втомлений, кинув ключі, роздягався ще в коридорі.
Як день? спитала я.
Як завжди. Бардак.
Його голос, наче без кольору. Вже давно такий.
Думала запросити твою маму в суботу на вечерю.
Він зупинився, глянув дивно. Наче несподівано для нього.
Зачем?
Бо не хочу, щоб ми були завжди на відстані. Треба пробувати. Це ж твоя мама.
Він засміявся так, наче я сказала щось нереальне.
Ти ненормальна.
Я нормальна. Просто хочу, щоб усе було звичайно.
Ніколи не буде звичайно.
Принаймні спробуємо.
Він зітхнув, наче я навалила ще півміста на його плечі.
Добре, запроси. Тільки без зайвих драм.
Останнє вкололо.
Бо драми я не робила ковтала їх.
Але промовчала.
Субота. Я готувала, наче на іспит. Спеціально ті страви, що їй подобаються. Спеціально сервірувала стіл. Світочки ті, що для особливих днів. Одягнулася стримано, але чинно. Щоб з повагою.
Він цілий день нервував, ходив по квартирі, відчиняв та зачиняв холодильник, дивився на годинник.
Спокійно сказала я. Це ж вечеря, не поминки.
Він глянув, наче я сказала щось безглузде.
Ти не уявляєш.
Вона прийшла рівно вчасно. Ні хвилиною раніше, ні пізніше.
Як тільки продзвонила, він напружився, випрямився, поправив футболку, кинув мені короткий погляд.
Я відкрила двері.
Вона у довгому пальто, з тією впевненістю, що є у жінок, котрі вважають, що світ їм винен. Оглянула мене з голови до ніг, затрималася на моєму обличчі, і усміхнулась. Не губами. Очима.
Ну, привіт каже вона.
Проходьте відповідаю, рада, що прийшли.
Вона заходила, як інспектор, що прийшов на контроль.
Оглянула коридор. Потім вітальню. Потім кухню. Потім мене.
Гарно. Як для квартири.
Я зробила вигляд, що не чую цю шпильку.
Сіли. Я налила вина, подала салат. Вела розмову, питала як справи, чи є щось нове Вона відповідала коротко, гостро, холодно.
І тоді воно почалося.
Ти дуже худа, сказала, розглядаючи мене. Це ж негаразд для жінки.
Я така є, усміхнулась я.
Ні, це від нервів. Коли жінка нервова вона або товстіє, або втрачає вагу. А нервова жінка вдома не на добро.
Він мовчав.
Я дивилася на нього, чекала, щоб щось сказав. Нічого.
Їж, дитино. Не вдавай з себе фею додала вона.
Я поклала ще шматочок на тарілку.
Мамо, досить, сказав він мляво.
Але то досить, як для звіту не для захисту.
Я принесла основну страву. Вона скуштувала і кивнула.
Зїсти можна. Не те, що моя кухня, але їсти можна.
Я ледь тихо засміялась, щоб не зіпсувати атмосферу.
Добре, що вам сподобалось.
Вона відпила вина, глянула мені просто в очі:
А ти справді віриш, що любов то все?
Питання наче дзеркало у мороці.
Перепрошую?
Любов. Ти віриш, що її вистачає? Щоб створити родину?
Він поворушився на стільці.
Мамо
Я питаю. Любов гарна річ, але не все. Є і розум. Є і вигода. Є рівновага.
Я раптом відчула, що повітря в кімнаті стало густим.
Я розумію, сказала я. Але ми любимо одне одного. Ми справляємось.
Вона повільно посміхнулась:
Справді?
Повернулась до нього:
Скажи їй, що у вас все добре.
Він трохи подавився їжею, покашляв.
Справляємось, сказав тихо.
Але його голос не мав віри наче повторює чужі слова.
Я втупилась у нього:
Щось не так? обережно питаю.
Він махнув рукою.
Нічого. Їж.
Вона витерла губи і продовжила:
Я не проти тебе. Ти не погана. Просто є жінки для любові, а є для сімї.
І я зрозуміла.
Це не вечеря. Це допит.
Це те старе змагання: чи достойна. Тільки я й не знала, що беру участь.
А я яка? спитала я. Не з агресією. З чистою цікавістю.
Вона нахилилася вперед:
Ти зручна, поки мовчиш.
Я подивилась їй прямо у вічі.
А якщо перестану мовчати?
Тоді стаєш загрозою.
Запала тиша. Свічки миготіли у повітрі. Він дивився у свою тарілку, наче там порятунок.
Ти справді так думаєш? запитала його. Я для тебе проблема?
Він глухо зітхнув.
Прошу, не починай.
Це не починай наче ляпас.
Я не починаю. Я питаю.
Його плечі знову напружились.
Чого від мене хочеш?
Правди.
Вона посміхнулася так хитро:
Правда не для столу.
Ні, сказала я. Саме для столу. Бо тут видно все.
Я дивилась йому прямо в очі:
Скажи мені: ти справді цього хочеш? Цієї сімї?
Він мовчав. Це мовчання було вибором.
Я почула, як всередині щось опускається вузол, що так довго тримався, розвязався.
Вона втрутилася, з голосом ображеної мудрості:
Слухай, я не хочу вам шкодити. Але чоловікові потрібно спокій. Дім це пристань. А не поле битви.
Битва? перепитала я. Яка битва?
Вона знизала плечима:
Ось ти. Ти носиш напругу. Ти весь час напоготові. Постійно шукаєш розмов, відповідей. Це вбиває.
Я запитала у нього знову:
Ти це їй казав?
Він почервонів.
Просто поділився. Моя мама єдина, кому я можу сказати.
І тут прозвучало найстрашніше.
Не те, що він говорив.
Те, як подавав наче я причина незгоди.
Я ковтнула.
Тобто ти бідолаха, а я проблема?
Не перекручуй, пролунав його голос.
Вона втрутилася, вже по-дорослому:
Мій чоловік колись казав: розумна жінка вміє поступитися.
Поступитися я повторила.
І саме тоді, у ту мить, вона проговорила фразу, яка все зупинила:
Та й квартира все одно записана на нього? Ні?
Я глянула на неї.
На нього.
І час зупинився.
Що ви сказали? тихо запитала.
Вона усміхнулась тепло, наче про погоду натякає:
Та квартира. Він же купував. Він власник. Це важливо.
Я перестала дихати.
Ти казав їй, що квартира лише твоя?
Він зірвався:
Я не так казав
А як ти це казав?
Він почав нервувати:
Який це має сенс?
Має.
Чому?
Бо я тут живу. Вкладала. Робила цей дім. А ти розповідаєш своїй мамі, що це твоє наче я тут гість.
Вона відкинулась на спинку, задоволена:
Та не лютуй. Так і є. Своє то своє, йому треба захист. А жінки вони приходять і йдуть.
У ту хвилину я перестала бути жінкою на вечері.
Я стала людиною, яка бачить правду.
Тобто мене так і бачиш? запитала я. Як тимчасову?
Він похитав головою:
Не драматизуй.
Це не драма. Це ясна відповідь.
Він різко підвівся:
Годі! Знову з нічого проблему!
З нічого? я розсміялась. Твоя мама прямо сказала мені: я тут чужа, а ти мовчиш.
Вона спокійно підвелася, з удаваною образою:
Я нічого такого не казала.
Сказали. Вашими словами. Вашим голосом. Вашою усмішкою.
Він глянув на маму, потім на мене:
Просто заспокойся
Заспокойся.
Вічно це.
Коли мене принижували заспокойся.
Коли знецінювали заспокойся.
Коли я була наодинці заспокойся.
Я повстала. Мій голос був стишений, але тримався рівно:
Добре. Я заспокоюсь.
Я зайшла у спальню й зачинила двері.
Сіла на ліжко. Слухала тишу. Там їх приглушені голоси. Чую, як його мама впевнено розмовляє, наче отримує перемогу.
Потім прозвучало найгірше:
Бачиш? Вона нестабільна. Вона не для сімї.
Він не заперечив.
Того вечора щось всередині мене зламалося.
Не серце.
Надія.
Я підвелася. Відчинила шафу. Дістала сумку. Почала пакувати найнеобхідніше спокійно, мов птаха. Руки здригались, але рухи були точні.
Коли зайшла у вітальню вони мовчали.
Він дивився на мене, ніби нічого не розуміє.
Що ти робиш?
Виходжу.
Ти куди? Куди ти підеш?
Туди, де мене не називатимуть проблемою.
Вона злегка посміхнулась:
Ну, якщо так вирішила
Я глянула на неї, і страх покинув мене.
Не радійте. Я йду не, щоб програти. Я йду, бо відмовляюся грати.
Він ступив до мене:
Та годі, не треба
Не чіпай мене. Не зараз.
Мій голос крижаний.
Завтра поговоримо спокійно.
Ні. Ми вже поговорили. Сьогодні. За столом. І ти зробив вибір.
Він побілів.
Я нічого не вибирав.
Вибрав. Коли змовчав.
Я відчинила двері.
І тут пролунав його голос:
Це мій дім.
Я обернулася.
Ось у цьому й проблема. Ти кажеш мій як зброю.
Він замовк.
Я вийшла.
Надворі було холодно. Але я ще ніколи так вільно не дихала.
Я спускалась сходами і подумки говорила:
Не кожна оселя дім.
Інколи це просто місце, де ти мовчки терпіла занадто довго.
І саме тоді я зрозуміла: найбільша перемога української жінки не чекати, коли її оберуть.
А обрати саму себе.
Як би ви вчинили на моєму місці боролися б за таку родину, чи пішли б ще тієї ж ночі?
