— Ну і що це взагалі таке?! — не стримуючи роздратування, вигукнула Оксана, стоячи посеред вітальні.
Голос її тремтів від обурення. Вона оглянула кімнату, ніби сподіваючись знайти відповідь серед меблів чи стін.
— Знову?! Третій раз за місяць! Скільки можна?!
На дивані, розслабившись на подушках, сидів Богдан. В одній руці телефон, в іншій — пульт від телевізора. Він повільно перевів погляд на дружину, але його очі залишилися безтурботними, як завжди, коли мова йшла про його матір.
— Що «знову»? — прищурився він. — Не починай одразу істерику. Я тільки повернувся додому, хочу відпочити.
— Істерику? — Оксана зробила крок уперед, голос став вищим. — Ти це називаєш істерикою? П’ять тисяч гривень! Просто так! Без пояснень, без запитань! Ти навіть не уточнив, на що вона їх просить! Просто перевів!
Богдан поклав телефон поруч, ледь помітно зітхнув. На його обличчі була скоріше втома, аніж здивування.
— Ну і що? Це моя мама. Їй потрібні гроші — я допоміг. У чому проблема?
Оксана підійшла ще ближче, щоки палали.
— Проблема в тому, що ми збираємо на дачу! Ми ж домовились! Кожна гривня — на наш спільний проєкт! А ти щомісяця викидаєш гроші в нікуди! То ліки, то ремонт, тепер от ці «непередбачені витрати»! Може, їй новий айфон знадобився?
Богдан знову зітхнув, потираючи переносицю.
— Вона ж уже літня, Оксано. Їй важко самостійно справлятись. Іноді простіше допомогти, ніж пояснювати.
— Літня? Їй усього шістдесят п’ять! Вона бігає більше, ніж ти! То театр, то заміський клуб, то чергова екскурсія! А ми? Ми повинні відмовлятися від своїх планів через її капризи?
— Оксано! — голос Богдана вперше набув ноти невдоволення. — Не кажи так про мою маму. Вона нас виховала.
— Вона виховала тебе, Богдане, а не мене. І так, я вдячна їй за це. Але це не означає, що вона може постійно вимагати грошей! Ми живемо на одну зарплату. Мої замовлення нестабільні. Ти ж знаєш!
І справді знав. Після того як рекламне агентство, де Оксана працювала креативним директором, закрилося, їй довелося перейти на фріланс. Робота була, але дохід коливався. Їхній бюджет був тендітним, як скло. Кожне зайве витрачене слово — як удар по ньому.
Вони мріяли про дачу. Мрія вже три роки жила в них — будиночок за містом, тераса з плетистими трояндами, шашлики з друзями, затишні вечори біля вогнища. Але щоразу, коли сума наближалася до заповітної позначки, траплялося щось: ремонт у тещі, лікування зубів, нові шпалери, нова техніка… І знову вони відкатувалися назад.
— Я просто втомилась, — тихо промовила Оксана, підходячи до вікна. — Втомилась бути другою після когось. Втомилась від того, що ми живемо, економлячи на собі, а твоя мама — на своєму комфорті.
Богдан підійшов ззаду, але не обійняв.
— Вона хворіє, Оксанко. Їй потрібна допомога.
— Від чого вона хворіє? Від бажання все купити і побачити? Ти хоч раз перевіряв, на що витрачаються ці гроші? Вона літає на море, купує собі речі, ходить по ресторанах, а ми навіть у відпустку не були вже десять років!
— Годі, — різко сказав Богдан, хоч голос його знову став байдужим. — Я не хочу це обговорювати.
— Звісно, ти не хочеш! — Оксана різко повернулася до нього. — Тобі завжди не хочеться говорити, коли справа стосується твоєї мами. Для тебе вона свята, а я — лиходійка, що бажає їй зла. Але я не бажаю їй зла! Я хочу справедливості! І хочу нашу дачу!
Богдан замовк. Його плечі напружилися, погляд опустився до підлоги. Оксана знала цей погляд. Він не збирався сперечатися. Він просто мовчатиме, як завжди. І через кілька годин піде, ніби нічого не сталося.
— Добре… — глухо промовив він. — Я піду спати.
І пішов, залишивши її саму посеред кімнати.
Оксана лишилася біля вікна, дивлячись у темне небо. Зорі мерехтіли холодно й байдуже. Вона знала: поки Богдан сам не ухвалить рішення, нічого не зміниться. Він занадто звик бути сином, аби стати чоловіком. І занадто любив свою маму, щоб почути дружину.
***
Ранок приніс із собою не лише каву й пробіжку, але й важкий туман втоми. Оксана вийшла на вулицю, сподіваючись, що біг допоможе прочистити голову. Іноді вона бігла, щоб забути, іноді — щоб зрозуміти. Сьогодні — друге.
Коли вона повернулася, Богдан уже збирався на роботу. Його обличчя було трохи пом’якшене, але не до кінця.
— Послухай, Оксано, — почав він, поправляючи краватку, — я поговорю з мамою. Обіцяю.
Оксана зупинилася, вдивляючись у нього.
— Про що саме ти з нею поговориш? Про те, щоб вона менше витрачала наших грошей? Ти ж знаєш, що це марно. Вона вміє виправВона глибоко зітхнула і пішла до кухні, розуміючи, що ця боротьба ще не закінчена, але вперше відчуваючи, що тепер не одна.
