Було це давно, у старому київському будинку на Подолі. Марія Іванівна стояла перед дзеркалом, приміряючи вже третю за вечір кофточку, коли з сусідньої хати почулися перші акорди музики. Жінка скривилася, відклала синю блузку й прислухалася. Годинник показував сьому годину — занадто рано для скарг, хоч сусідка Одарка зазвичай не влаштовувала галасливих посиденьок.
“Може, у когось іменини”, — промовила Марія Іванівна, натягаючи сіру хустку. “Хоча попередила б.”
Музика лунала дедалі голосніше, до неї додалися сміхи й розмовляння. Марія Іванівна підійшла до стіни, що розділяла їхні хати, й притулила вухо. Ох яких усього голосів! Зовсім не дві чи три людини.
У двері постукали. Марія Іванівна, все ще в домашньому, зазирнула у вічко. На сходах стояла сусідка знизу — Ганна Степанівна з напружено-чемним виразом лиця.
“Добривечір”, — почала вона, ледве дочекавшись, поки двері відчиняться. “Ви не в курсі, що у Одарки за свято? Музика на весь будинок.”
“Не знаю,” — чесно відповіла Марія Іванівна. “Мені теж дивно. Вона зазвичай тихенька.”
“А може, її там і немає”, — понизила голос Ганна Степанівна. “Може, хтось сторонній зайшов? Часи зараз такі…”
Жінки переглянулися. Одарка жила сама, працювала у бібліотеці, день за днем однаковий. Ніхто не бачив, щоб у неє бували галасливі компанії.
“Давайте разом зайдемо, дізнаємося”, — запропонувала Марія Іванівна. “Якщо щось не так, викличемо міліцію.”
Вони піднялися на поверх вище. Музика лилася прямо з-за дверей, чулися вигуки, чийсь гучний регіт. Марія Іванівна натиснула дзвінок.
Двері відчинилися майже відразу. На порозі стояла Одарка, але якась зовсім інша. Коси розкуйовджені, щоки розчервонілися, у руці — келих із чимось іскристим. На ній була яскраво-червона сукня, яку Марія Іванівна бачила вперше.
“Ой!” — скрикнула Одарка, широко посміхнувшись. “Сусідочки мої рідненькі! Заходьте, заходьте! У нас свято!”
“Яке свято, Одарко?” — обережно спитала Марія Іванівна, зазираючи через плече сусідки в хату.
Там дійсно була ціла компанія. Хоча б вісім чоловік, а то й більше. Чоловіки й жінки різного віку, усі гарно вдягнені, усі з келихами. На столі — величезний торт, закуски, пляшки шампанського.
“Та яка різниця!” — замахала руками Одарка. “Життя — от і свято! Проходьте, частуйтеся!”
“Одаречко, а хто ці люди?” — не здавалася Ганна Степанівна. “Звідки вони?”
“Друзі!” — радісно оголосила господиня. “Добрі старі друзі! Познайомилися, потоваришували — ось і святкуємо!”
Із глибини хати почувся чоловічий голос: “Одарко! Іди сюди! Будемо тост говорити!”
“Іду, іду!” — відгукнулася вона. “Дівчата, справді, заходьте! Або я потім до вас зайду, розповім усе!”
Двері зачинилися. Сусідки залишилися стояти на сходах, перетравлюючи побачене.
“Щось тут не так,” — похитала головою Ганна Степанівна. “Наша Одарка й раптом така компанія… А ті чоловіки — один взагалі як бандит виглядав.”
“Може, вона закохалася?” — припустила Марія Іванівна. “Буває ж. Любов людей змінює.”
“У п’ятдесят п’ять років? Та годі тобі!”
Марія Іванівна хотіла заперечити, що п’ятдесят п’ять — не вирок, але музика раптом заграла голосніше, й говорити стало неможливо.
Ранком Марію Іванівну розбудила тиша. Незвична, дзвінка тиша. Вона заснула під музику, яка стихла лише біля третьої години. Тепер за стіною було тихо, як у домовині.
Збираючись на роботу, вона зустріла у під’їзді Ганну Степанівну.
“Ну що, виспалась?” — покепкувала та. “А я всю ніч ворочалася. А вранці глянула у вікно — під будинком стояли якісь дорогі машини. Тепер їх немає.”
“Напевно, гості роз’їхалися.”
“Ось саме. А хто вони такі, цікаво? І що нашої Одарки раптом у голову влізло?”
У обідню перерву Марія Іванівна зайшла до продуктовогоВертаючись додому, Марія Іванівна знову почула ту саму мелодію з вікна Одаркиної хати, та цього разу вона не злякалася, бо зрозуміла — іноді дивні гості приходять саме тоді, коли ти найбільше потребуєш чуда.
