Донька попросила мене пожити у них тиждень і поглянути за онуком. Я й гадки не мала, що привезу з собою і швабру, і фартук на довгі місяці.
Коли Оленка подзвонила і попросила приїхати, я на мить не вагалась. Вона готувалась до важливих іспитів, і їй потрібна була допомога з двомарічним хлопчиком. Усі подруги лише головою хитали: «Марічко, тобі що, більше всіх треба? Скажеш «так» раз — потім не вирвешся». Але я не могла відмовити. Це ж моя донька. Мій онук.
Я приїхала до їхньої невеликої двокімнатки у спальному районі Львова з одним валізом і щирим бажанням допомогти. Але швидко зрозуміла: я тут не лише як бабуся, а й як прибиральниця, кухарка, прачка і, на додаток, безкоштовна нянька цілодобово.
Зять працював від заходу до світанку, донька з ранку до ночі за комп’ютером — вчилась. А весь будинок ляг на мої плечі: й варення, й прибирання, й пральна машинка, й посудомийка, яка, до речі, зламана — мити доводиться руками.
Та нічого. Вирішила — потерплю. Це ж лише тиждень. Один. Тиждень.
Але тиждень перетворився на два, потім на три. А там і цілий місяць проминув. Оленка дзвонила, що склала іспити, але одразу ж кинулась розсилати резюме. Шукала роботу. Я не їхала — а як інакше? Онук малий, без мене ніяк.
Мене не просили залишитись. Але й не відпускали. Все ніби само собою: я бачу, що потрібна — і лишаюсь. Тільки з кожним днем у їхніх очах все частіше читаю незадоволення. Спочатку — бо борщ не такий, як треба. Потім — бо сорочки зятя повісила не туди. А згодом я взагалі почала «заважати».
У їхньому домі я стала тінню. Роблю все, але почуваюсь чужою. І ніхто не скаже: «Мамо, дякуємо». Ніхто не промовить прямо: «Мамо, тобі пора додому». Ні. Лише криві усмішки і зітхання. А я ж чекала, що коли вони побачать, як багато для них роблю, то скажуть хоч тепле слово. Або просто обіймуть. Або хоча б чаю заварють не з пакетика.
Я й подумати не могла, що моя любов і допомога обернуться такою невидимою в’язницею.
А там, у моїй однокімнатній хаті на Сирецькій, чисто, затишно і тихо. Там мої речі. Там мене чекають візерункові панчохи, старі фотокартки, віконце з фіалками. Але я тут. Щодня прокидаюсь о шостій, щоб встигнути зварити сніданок, потім годувати, переодягати, гуляти з онуком. Удень — обід, прання, підлоги. Ввечері — вечеря. А вночі лежу на дивані в дитячій і думаю: невже так буде завжди?
Але я — мати. Я — бабуся. І я не кину. Я чекаю. Чекаю, коли Оленка скаже: «Мамо, ми так вдячні тобі». Або хоча б: «Мамо, ти втомилась, відпочинь». Може, зять посміхнеться і промовить: «Без вас не впорались би».
Поки що — мовчання.
Може, вони ще не усвідомили. Може, молодим потрібно більше часу, щоб зрозуміти, чого коштує матеріна жертва. І так, іноді мені здається, що вони сприймають мене як щось належне. Ніби я — ресурс, а не людина.
Але я все ще вірю. Вірю, що моя любов, моя терплячість і турбота — не даремні. Що це не забудуть. Я не хочу, щоб моя доброта стала тягарем, який вони потім нестимуть із почуттям провини. Я хочу, щоб вона була опорою, прикладом. Щоб моя донька, коли сама постарішає, зрозуміла, як це важливо — не лише брати, але й цінувати.
Нехай вони ще не готові. Я зачекаю. Я — мати. А в матерів, як відомо, на серці — безкінечний запас віри, навіть коли болить.
