Тінь забутого листа: як один запрошення розірвав двадцять років мовчання
Віра працювала на пошті більше тридцяти років. За ці роки через її руки пройшли тисячі листів — від радісних листівок до зім’ятих конвертів із сумними звістками. Але того ранку, у холодному листопаді, вона знайшла листа, який вибив її з рівноваги з першого погляду.
Конверт був звичайний, сірий, без зворотної адреси. Але почерк… Він був болісно знайомий. Той самий, якого вона не бачила двадцять років.
— Невже… — прошепотіла Віра, опускаючись на табуретку посеред поштового відділення.
Всередині було лише кілька рядків:
«Мамо, я запрошую вас. Завтра — мій день. Весілля. Я все ще вас чекаю. Якщо приїдете — буде щаслива. Якщо ні — зрозумію. Оксана.»
Рука здригнулася. Оксана. Її донька. Та сама, з якою вони не говорили двадцять років. Віра добре пам’ятала той день — Оксана, ще студентка, повна мрій та кохання, прийшла і сказала:
— Мамо, я виходжу заміж за Івана.
Віра ледь не випустила з рук глиняну чашку. Цей Іван їй не подобався відразу. Безробітний, без власного кута, а головне — не той, кого вона бачила поряд із донькою.
— Або він, або я! — різко сказала Віра.
— Добре, мамо, — тихо відповіла Оксана. — Тоді він.
І пішла. Без істерик. Без сліз. Лише двері тихо зачинилися.
Спочатку Віра думала — повернеться. Потім сподівалася, що донька запросить її на народження онука. Від знайомої дізналася, що в Оксани син. Внук. Але гордість, мов бетонна плита, не пускала її до них. Ні листа, ні дзвінка. Лише мовчання. Віра переконувала себе: донька зрадила. А всередині — порожнеча, яку нічим не заповнити.
І ось — запрошення. Через двадцять років. Один лист. Ніби крик у пустоту.
Всю ніч Віра не спала. Серце билося нерівно. Їхати? А раптом виженуть? А раптом Оксана написала лише з поваги? Або з жалю?
Та на світанку, коли за вікном вив вітер, Віра сіла на ліжко, накинула старий хустину і прошепотіла:
— Пробач мене, донечко.
Поїзд до міста, де жила Оксана, відходив о дев’ятій. На пероні стояла молода жінка у білій куртці, з букетом квітів. Коли Віра підійшла ближче, та підняла голову й завмерла. Очі в неї були мамині. Такі самі сір— Мамо… — вимовила Оксана, і Віра вперше за багато років відчула, як важкі брили минулого розчиняються в її обіймах.
