Тінь забутого листа: як один запрошення розірвав двадцять років мовчання
Віра працювала на пошті вже понад тридцять років. За цей час через її руки пройшли тисячі листів — від святкових листів до зім’ятих конвертів з сумними звістками. Але того ранку, у холодному листопаді, вона натрапила на лист, який вибив її з рівноваги з першого погляду.
Конверт був звичайний, сірий, без зворотної адреси. Але почерк… Він був болісно знайомий. Саме той, якого вона не бачила двадцять років.
— Невже?.. — прошепотіла вона, опускаючись на табурет посеред сортувального залу.
Всередині лежало всього кілька рядків:
«Мамо, я запрошую вас. Завтра — мій день. Весілля. Я досі вас чекаю. Якщо приїдете — буду щаслива. Якщо ні — зрозумію. Олеся.»
Рука дрижала. Олеся. Її донька. Та сама, з якою вона не спілкувалася двадцять років. Віра добре пам’ятала той день: Олеся, ще студентка, повна мрій та кохання, прийшла й сказала:
— Мамо, я виходжу заміж за Івана.
Віра ледь не впустила чашку. Той Іван їй не подобався відразу. Ні стабільної роботи, ні власного житла. А головне — не та людина, яку вона бачила поряд із донькою.
— Або він, або я! — різко сказала Віра.
— Гаразд, мамо, — тихо відповіла Олеся. — Тоді він.
І пішла. Без істерик, без сліз. Лише двері тихо зачинилися.
Спершу Віра думала — повернеться. Потім — що запросить на народження онука. Дізналася від сусідки, що в Олесі син. Внук. Але гордість, мов бетонна плита, лежала на серці. Ні листа, ні дзвінка. Лише мовчання. Віра переконувала себе: донька зрадила. А всередині — нудьгувальна порожнеча, яку нічим не заповнити.
І ось — це запрошення. Через двадцять років. Один лист. Ніби крик у порожнечу.
Всю ніч Віра не спала. Серце билося навскіс. Їхати? А раптом виженуть? А раптом Олеся лише з пристойності написала? Чи з жалю?
Але на світанку, коли за вікном вив вітер, Віра сіла на ліжко, накинула старий хустину й прошепотіла:
— Пробач мені, донечко.
Поїзд у місто, де жила Олеся, відходив о дев’ятій. На пероні стояла жінка у білому пальті, з букетом у руках. Коли Віра підійшла ближче, та здригнулася й завмерла. В її очах були ті самі сірі-блакитні, з упертим куточком, що й у матері.
— Мамо…
І Віра заплакала. Вперше за багато років — по-справжньому. Не від образи. Від полегшення.
Весілля пройшло в теплій, майже домашній атмосфері. Наречений тримав Олесю за руку й дякував Вірі за те, що вона прийшла. А маленький хлопчик з великими очима притулився до неї й тихо запитав:
— Ви — моя бабуся?
— Так, малюк. Я — бабуся. І тепер я з тобою.
Іноді одного листа досить, щоб розірвати мовчання. Навіть таке, яке тривало двадцять років.
