Запросили на хату… аж очі вилазили: кухня немов після бомбардування
Нещодавно ми з дружиною отримали запрошення від мого давнього друга Олега: він зі своєю жінкою переїхав у нову орендовану квартиру у Львові й вирішив відсвяткувати новосілє. Начебто подія радісна, ми з задоволенням погодились — з подарунком, у гарному настрої.
Хоча, чесно кажучи, я давно морочив собі голову: чому вони досі живуть на оренді? Разом вони вже сім років, дітей нема, обидва працюють: він — водій у таксі, вона — робить манікюр у салоні. Невже за ці роки неможна було хоч іпотеку зібрати? Та що вже, у кожного свої пріоритети.
До під’їзду ми підійшли з пляшкою шампанського та гарною коробкою — всередині був наш подарунок: набір добротних келихів. Назустріч вийшла його дружина — Соломія. На ній була вечірня сукня та високі шпильки, які вгризалися у м’який лінолеум, залишаючи глибокі сліди. Виглядало це кумедно: наряд під ресторан, а навколо — облуплені стіни та похмурий коридор.
Ми зайшли у квартиру. Перше, що впало в очі — загальний стан занедбаності. На тумбочках — шар пилу, у передпокої на підлозі — пісок, ніби їхній пес щойно повернувся з прогулянки. Але я намагався не зациклюватися: ми ж прийшли не на перевірку, а в гості.
Я пройшов на кухню, щоб поставити подарунок на стіл. І тут мене ніби хтось ударив у обличчя. Я завмер у дверях — настільки шокований побаченим.
Кухонний стіл виглядав так, ніби на ньому хтось намагався пережити кінець світу. Купи сміття, перемішані з залишками їжі: брудні серветки, кістки від курки, баночки з приправами, наполовину згниле яблуко, поламане печиво. Посередині — баночка від сметани, а всередині щось підозріло зелене. Мабуть, забули викинути ще давно.
Над усім цим — кілька брудних чашок, одна з висохлим чайним пакетиком. Здавалося, сюди не заглядали мінімум три дні. І це був не просто безлад — це була справжня антисанітарія.
Моя дружина, побачивши це, зітхнула й тихо промовила:
— Може, допоможемо прибрати?
Соломія кивнула:
— Так, дякую, ми не встигли…
Дружина взялася за справу, і незабаром стіл хоча б трохи прояснився. Але осадок залишився. Мені стало ніяково — і за них, і за нас. Я не розумів, як дорослі люди, у яких нема маленьких дітей, які працюють і цілком спроможні, довели житло до такого стану.
Так, у всіх бувають аврали, бувають дні, коли нема сили ні на що. Але тут явно був занепад, що накопичувався тижнями.
Ми сіли за стіл. З їжі — копчений сир, залишки нарізки, чіпси. Все, що можна було швидко купити по дорозі додому. Апетит зник, хоча я прийшов голодним. Ми трохи випили й незабаром пішли — посилаючись на справи.
Додому ми йшли мовчки. Лише через кілька хвилин дружина промовила:
— Я б у такому бруді й дня не витримала…
Не мені вказувати, як людям жити. Не мені судити. Але одне я зрозумів точно: навіть найкращий подарунок втрачає сенс, коли опиняється серед хаосу та байдужості.
А ви б залишились на такому святі?
