Нас запросили на хату… та й вгнали у ступор: кухня немов після вибуху
Нещодавно ми з дружиною отримали запрошення від мого старого друга Олега: він з дружиною переїхав у нову орендовану квартиру у Львові та вирішив відсвіяти новосілля. Начебто подія радісна, ми з задоволенням погодились — із подарунком, у гарному настрої.
Щоправда, мене давно цікавило — чому в них досі немає свого житла? Разом вони живуть уже вісім років, дітей нема, обоє працюють: він — таксист, вона — майстриня манікюру в салоні. Невже за ці всі роки не можна було хтось іпотеку оформити? Та що там, у кожного свої пріоритети.
До під’їзду ми підійшли з пляшкою шампанського та гарною коробкою — у ній був наш подарунок: набір якісних келихів. Назустріч вийшла його дружина — Соломія. На ній була вечірня сукня та високі підбори, які впивалися у м’який лінолеум, залишаючи глибокі сліди. Виглядало це кумедно: наряд під ресторан, а на тлі — облуплені стіни та сумний коридор.
Увійшли в квартиру. Перше, що впало в очі — це загальний занедбаний стан. На тумбах шар пилу, на підлозі в передпокої — пісок, ніби їхній пес повернувся з прогулянки. Та я намагався не зважати: адже ми прийшли не на ревізію, а у гості.
Я пройшов на кухню, щоб поставити подарунок на стіл. І тут мене ніби вдарило в обличчя. Я завмер у дверях — настільки був шокований побаченим.
Кухонний стіл виглядав так, наче на ньому хтось готувався до кінця світу. Купи сміття, перемішані із залишками їжі: масляні серветки, курячі кістки, баночки з приправами, наполовину згниле яблуко, поламане печиво. У центрі — баночка від сметани, а всередині щось підозріло зелене. Мабуть, давно забули викинути.
Поверх усього — кілька брудних чашок, одна із засохлим чайним пакетиком. Здавалося, сюди не заглядали мінімум три дні. І це був не просто безлад — це була справжня антисанітарія.
Моя дружина, побачивши це, зітхнула й тихо промовила:
— Може, допоможемо прибрати?
Соломія кивнула:
— Так, звичайно, дякуємо, бо ми не встигли…
Дружина взялася за справу, і незабаром стіл хоча б трохи прояснився. Але осад лишився. Мені стало ніяково — і за них, і за нас. Я не міг зрозуміти, як дорослі люди, у яких немає малих дітей, які працюють і цілком дієздатні, довели хату до такого стану.
Так, у всіх бувають аврали, бувають дні, коли немає сил ні на що. Але тут була явна занедбаність, що накопичувалася тижнями.
Ми сіли за стіл. Із їжі — копчений сир, залишки нарізки, чіпси. Усе, що можна було швидко купити по дорозі додому. Апетит пропав, хоча я прийшов голодним. Трохи випили — і незабаром пішли, посилаючись на справи.
По дорозі додому ми з дружиною мовчали. Але через кілька хвилин вона сказала:
— Я б у такому безладі й дня не витримала…
Не мені вказувати, як жити іншим. Не мені судити. Але одне я зрозумів точно: навіть найкращий подарунок втрачає сенс, коли опиняється серед хаосу та байдужості.
А ви б залишилися на такому святу?
