Отака історія, що трапилася в одній київській школі…
Ярослав, як завжди, розстібав свій рюкзак, коли помітив між зошитами дивну складену записку. Він обережно розгорнув її — і серце якось дивно защемило:
«Привіт! Ти мені дуже подобаєшся. Якщо хочеш зустрітися — чекатиму сьогодні о четвертій за школою».
Хлопець здивувався, навіть растерявся. Хто ж міг її написати? Але цікавість перемогла. Рівно о четвертій він вже стояв за школою. І раптом… побачив Мар’яну. Скромну, тиху новеньку.
— Це ти писала? — обережно спитав він.
— Що? — Мар’яна здивовано підняла брови. — Я? Звісно ні!
— А чого тоді тут? Ти ж… мене чекаєш?
— Ну… Соломія сказала, що я тобі подобаюся… — прошепотіла дівчина, червоніючи аж до вух.
Ярослав насупився. Все ставало дивнішим із кожною секундою.
**Переїзд, який усе змінив**
Мар’яна переїхала до нового району, коли батьки купили велику квартиру. Хоч і життя стало комфортнішим, її колишня школа залишилася далеко. Батьки наполягали: «Якщо нова школа під вікнами — будемо водити туди».
Дівчина опиралася, як могла. У дев’ятому класі міняти колектив, коли всі вже давно подружилися, було страшно. Але її не послухали.
— Знайдеш собі друзів! — сказала мама. — Ти ж у нас товариська!
Та мама помилялася. Мар’яна завжди важко зближувалася з людьми. У новій школі вона так і не змогла влитися в компанію.
Спочатку до новенької виявили інтерес, але вона відповідала стримано, не дивилася в очі. Незабаром її почали уникати.
Мар’яна не ображалася — вона була просто іншою. Тихою, споглядальною. Та в глибині душі пильно стежила за одним хлопцем — Ярославом. Жартівливим, відкритим, улюбленцем класу.
Він їй подобався. Дуже. Але вона навіть боялася подумати про те, щоб заговорити з ним.
**Заздрість у шкільних стінах**
Це помітила Соломія — жвава, впевнена в собі дівчина. Вона давно закохана в Ярослава, але вони лише дружили.
Побачивши, як Мар’яна кидає на нього несміливі погляди, Соломія відчула роздратування. І вирішила поставити новеньку на місце.
— Давайте розіграємо її? — запропонувала вона подругам. — Підкинемо Ярославу записку від «таємничої шанувальниці», а Мар’яні скажемо, що він до неї небайдужий. Подивимося, як викрутиться!
Подруги спочатку вагалися, але згодом погодилися. Соломія підійшла до Мар’яни і зі штучною ласкою промовила:
— Чула, ти подобаєшся Ярославу. Хочеш, дізнаюся, чи правда це?
Очі Мар’яни засяяли. І це добило Соломію.
— Він запросить тебе на зустріч, — сказала вона. — Тільки нікому не кажи. За школою, о четвертій. Договорились?
— Гаразд, — прошепотіла Мар’яна, щаслива, збентежена, схвильована.
**Фінал, якого ніхто не очікував**
Наступного дня Соломія підклала записку в рюкзак Ярославу. Хлопець прочитав — здивувався, зацікавився.
Він прийшов. І побачив Мар’яну. А вона — його.
— Це ти писала?
— Ні… Мені сказали, що ти…
Ярослав усе зрозумів. Зітхнув. Він уже знав, на що здатна Соломія.
Але Мар’яна… вона ж прийшла. Значить, йому не здалося?
— Раз ти тут, значить, я тобі подобаюся? — посміхнувся він.
Дівчина почервоніла. Хотіла піти. Але Ярослав зупинив її.
— Раз уже зустрілися… Може, прогуляємося?
Соломія, що спостерігала за цим з-за рогу та знімала на телефон, оніміла. Не за планом. Так не мало статися.
Але найгірше було те, що наступного дня Мар’яна і Ярослав увійшли до класу… разом. Сміючись. Посіли поруч.
**Наслідки**
— Ти спеціально? Щоб мені відплатити? — приперечила Соломія Ярослава на перерві.
— Ні, ти сама нас познайомила. Дякую, якщо чесно. Ми дуже добре знайшли спільну мову.
Соломія не вірила. Вона чекала, що це скінчиться. Що все — лише жарт.
Але минули місяці. Вони були разом. Закінчили школу. Залишилися парою. Потім — весілля.
І тільки тоді Соломія остаточно зрозуміла: її жарт обернувся проти неї самої.
Мораль?
Перш ніж мстити чи насміхатися — подумай. Інколи доля знаходить спосіб розставити все на свої місця.
