Коли Олег того дня їхав до пологового будинку, у грудях билося сердце від передчуття. Він міцно стискав зв’язку кульок з написом «Ласкаво просимо додому», на задньому сидінні лежав м’який плед, у який він збирався загорнути донечок, щоб обережно донести їх до авто. Його дружина, Соломія, мужньо виносила всю вагітність, і ось тепер, після довгих місяців очікувань і тривог, настав момент, який мав стати початком їхнього нового життя — увічверо.
Але все розсипалося в одну мить.
Коли Він увійшов до палати, двох новонароджених дівчаток ніжно колихала медсестра, а Соломії не було. Жодного сліду. Ні її сумки, ні навіть телефону. Лише записка, недбало кинута на тумбочку:
«Пробач. Піклуйся про них. Запитай у своєї мами, чому вона так зі мною вчинила.»
Світ Олега перевернувся. Він машинально взяв донечок на руки — крихітні, беззахисні, що пахли молоком і чимось неймовірно рідним. Він не знав, як поводитися, що говорити. Просто стояв, а всередині верещав.
Соломія пішла.
Він кинувся до медперсоналу, вимагав пояснень. Ті лише знизували плечима — мовляв, вона пішла сама, зранку, сказала, що все узгоджено з чоловіком. Ніхто нічого не запідозрив.
Олег повіз дівчаток додому, у їхню новеньку дитячу кімнату, де все пахло ваніллю і чистою білизною, але від цього біль не зменшився.
Біля дверей його зустріла мати — Галина Степанівна, з усмішкою, із запіканкою в руках.
— Ось і мої онучечки приїхали! — радісно скрикнула вона. — Як там Соломійка?
Олег подав їй записку. Вона миттєво зблідла.
— Що ти наробила? — хрипло вимовив він.
Мати намагалася виправдатися. Мов, нічого страшного, просто хотіла поговорити з Соломією, попередити, щоб була гідною дружиною. Хіба мало що! Вона ж лише хотіла «врятувати сина від лиха».
Олег того ж вечора випровадив матір за поріг. Не кричав. Просто дивився на донечок і намагався не з’їхати з глузду.
Уночі, колихи дівчаток, він згадував, як Соломія мріяла про материнство, як трепетно вибирала імена — Марія й Оксана, як гладила живіт, коли думала, що він спить.
Він перебирав її речі у шафі і раптом знайшов ще одну записку — лист. Написаний нею, адресований… його матері.
«Ви ніколи мене не приймете. Я не знаю, що ще зробити, щоб бути для вас “достатньою”. Якщо ви так хочете, щоб я зникла — я зникну. Але нехай ваш син знає: я пішла, бо ви відняли в мене віру в себе. Я просто більше не витримую…»
Олег перечитав лист кілька разів. Потім зайшов до дитячої, сів на край ліжечка і розплакався. Беззвучно. Від безсилля.
Він почав пошуки. Залучив знайомих, обдзвонив усіх подруг Соломії. Відповідь була одна: «Вона почувалася чужою у вашому домі». «Вона казала, що ти любиш матір більше, ніж її». «Вона боялася залишитися сама — але ще більше боялася залишитися поруч».
Минали місяці. Олег сам вчився бути батьком. Міняв підгузки, готував суміш, засинав у одязі, іноді навіть із пляшечкою в руці. І все це чекав.
І ось — через рік, у день першого дня народження донечок — у двері постукали.
На порозі стояла Соломія. Та сама. Зі свіжим поглядом, схудла, але з тією ж болючою щироВона дивилася йому в очі, немов шукала в них останню надію, і тихо прошептала: “Якщо дозволиш, я хочу спробувати ще раз.”
