**Сон**
Після смерті батька Оля з чоловіком вирішили продати хату в селі. Оля чекала дитину, треба було купувати більшу квартиру.
Стояв теплий вересень. Оля дивилася на село й не впізнавала. За рік порозросталися високі паркани, на місці старих халуп з’явилися нові будинки з яскравими дахами. Лише їхня хата залишилася такою ж, як завжди.
Тарас зупинив «Рено» біля ганку. Оля вийшла з машини й потягнулася. Тихо, а від чистого повітря аж голова закрутилась. Вона відімкнула двері й увійшла досередини. Хата здалася їй якоюсь зменшеною, тісною.
Цілий рік тут ніхто не жив. Після смерті мами батько їздив сюди один. Ділянка велика, але він нічого не саджав, ходив у ліс, на риболовлю. І торік він рвався сюди, хоч уже сильно хворів. Казав, що тут легше дихати, що повітря лікує.
На початку травня вони привезли його сюди. Лише в хаті Оля зрозуміла, наскільки батько здається. Він не зможе жити тут один. І вона переконала його повернутися з ними назад, у місто. Через місяць він ліг, а наприкінці вересня помер.
Вони з Тарасом — справжні містяни, не будуть часто сюди приїжджати. Далеко від міста, та й звикли відпочивати біля моря. А без постійного догляду хата почне руйнуватися. Вона вже виглядає занедбаною. Ось і вирішили продати, поки ще міцна й доглянута. Якщо з віком занудить тиша та село, куплять хату ближче до міста.
На очах у Олі виступили сльози від спливаючих спогадів. Хата дісталася від бабусі з дідусем. Спочатку померла мама, потім один за одним пішли бабуся з дідусем, а торік — батько.
Оля стояла перед портретом молодої дівчини на стіні. Тарас заніс сумку з речами, підійшов до Олі, обійняв ззаду.
— А я не бачив у тебе такої фотки. Скільки тобі там? — запитав він, дивлячись на знімок.
— Це не я, це мама. Їй тут, мабуть, шістнадцять чи сімнадцять, ще в школі вчилася.
— Ти на неї дуже схожа. Я подумав, що це ти. — Він зазирнув їй у обличчя. — Давай відро, я схожу по воду, а ти вкип’ятиш на чай.
Оля хлипнула носом і пішла на кухню. Повернулася з алюмінієвим відром.
— Воно перевернуте стояло. Але сполосни його. Колонка через два будинки, — сказала вона, подаючи відро чоловікові.
— Та я пам’ятаю. — Тарас вийшов із хати, скриплячи порожнім відром.
Оля повернулася на кухню, ввімкнула плитку, а вона не загорілася. «Пробки викручені», — згадала вона. Пробки лежали на полиці під лічильником у кімнаті. Вона вкрутила їх, торкнулася долонею — металевий диск грівся.
Оля озирнулася. Нічого вона не візьме звідси, хіба що мамину фотографію. Треба зайти до сусідів, запропонувати речі, можливо, комусь знадобляться.
Після чаю Оля зайшла до сусідки. Їхні будинки не розділяв високий паркан.
— Продаватимете? — спитала сусідка тітка Галя.
— Так, — кивнула Оля.
— Зайду, подивлюся, хоч і свого добра вистачає. Сусідам сказати?
— Звісно, — зраділа Оля.
Вона повернулася додому. Тарас вибирав, що можна спалити. Все одно піч треба розтопити. У хаті сиро. Тарас взявся за піч, а Оля лізла на горище по хиткій драбині.
— Може, краще я? — спитав чоловік, відірвавшись від паперів на столі.
— Ні, я сама.
Колись Оля боялася лізти на горище. Вночі над головою чулися чиїсь кроки. Хтось ходив там угорі. Батько казав, що це коти блукають або хата скрипить, охолоджуючись після спеки. Але Оля все одно накривалася ковдрою з головою й так засинала.
Сонце проникало на горище через маленьке квадратне віконце. Пилинки танцювали в його промені, ніби живі.
— Та нічого тут страшного нема, — промовила вголос Оля.
Від її голосу тіні в кутках зменшилися. Вона намагалася не чіпати великі павутиння, що звисали зі стелі, натягнуті між мотузками, на яких бабуся сушила білизну в дощ. Оля відкрила одну з коробок. Там лежали ялинкові іграшки. «От так, — здивувалася вона, — бабуся з дідусем ставили ялинку». Вона ніколи не була тут взимку.
В іншій коробці лежали іграшки. Оля їх зовсім не пам’ятала. В куті стояла прядка. Нічого тут непотрібного. Оля підійшла до краю отвору, озирнулася. Погляд зачепився за крайок книжки чи зошита, що стирчав з-під дошок під самим дахом.
Вона повернулася, потягнула за крайок і витягла спільний зошит. ЛиВона відкрила жовті від вологи сторінки й зрозуміла, що таємниці, які колись ховалися в цих рядках, тепер назавжди залишаться між нею та згаслим полум’ям.
