Бувають в житті такі моменти, коли й сам не знаєш — сміятися чи плакати. Ось і в мене вчора трапилася історія, від якої аж руки тремтять. Вирішила спекти пиріг — давно не пригощала рідних, на вулиці тепло, настрій гарний, онука у кімнаті грається. Все є, тільки яєць не вистачало. Підходжу до холодильника, відчиняю дверцята… а там порожньо. Ще зранку вони точно були. Я їх спеціально відклала, щоб ніхто не взяв. Але їх нема.
Звичайно, пішла запитати у невістки — може, вона взяла, може, просто переклала. І тут почалося. Вона на мене накинулася: «Що, яєць для онуки шкода? Вона вранці омлет їла!» Стою, слухаю й очам своїм не вірю. Серце стискається від образу. Кажу: «Та й дурна ж ти…» Так, сорвалося. Слово суворе, але як інакше, коли тебе звинувачують у жадібності за пару яєць, які сам і купив?
А у відповідь чую: «Я куплю свій холодильник, і хай кожен їсть тільки своє!» Уявіть — під одним дахом, у одній хаті, а з різними холодильниками? Це вже не родина, а комуналка якась. І все через що? Через те, що я — мати й бабуся — запитала, куди поділися яйця.
Я не молода. Живу скромно, без розкошів. Ця хата — єдине, що в мене є. Дісталася важко, майже випадково. Живу на пенсію, кожну гривню рахую. Ходжу на ринок, щоб купити дешевше, шукаю знижки. А молодь каже — «немає часу». Працюють, втомлюються, я розумію. Син — від ранку до ночі на роботі, щоб витягнути родину з нужден. На окреме життя поки немає надії. Нікуди переїхати не можуть, оренда — дорого, іпотека — недоступна. Ось і живемо втрьох у двійці: я, син, невістка та маленька онука. Стараюся не втручатися, не заважати, навіть тішуся, що хоч хтось поряд є.
Але жити разом — це не лише спільна кухня чи ванна. Це повага. Це розуміння, що старій людині теж щось потрібно, у неї теж є звички і, Боже прости, право на пиріг. А тут — свара через два яйця. Не вперше таке: то каструлю не туди поставлять, то сковороду заберуть, то продукти з’їдять, які я готувала. Мовчу, терплю. А тут не витримала. Бо справа не в яйцях, не в холодильнику й навіть не в пирозі.
Справа — у ставленні. У тому болі, коли все життя годуєш, виховуєш, дбаєш, а тобі кажуть, що ти «жадібна». А я ж їх сама до себе запросила, не прогнала, не відмовила. Поділила хату, усе кинула в спільний котел, живемо, як можемо. А тепер мені пропонують їсти окремо, жити окремо і, по суті, не лізти.
Я розумію, ми з різних поколінь. У них свої погляди, у мене свої. Але родина — це не про холодильники. Не про те, хто що з’їв. Це про повагу, турботу й подяку. Я не вимагаю вклонів. Але почути звинувачення в жадібності — це боляче. Дуже боляче.
Ось і думаю тепер: більше не буду втручатися. З’їдять — і хай з’їдять. Не залишиться — зварю собі гречаної каші. Обідати разом? Хай обідають окремо. Тільки знайте: не тому, що я образилася чи жадібна. А тому, що ви самі так вирішили. Ви так схотіли. А я… я просто запам’ятаю. І зроблю висновки.
