— Свого чоловіка нема, то на чужого накинулася? Подруга, мабуть. Щоб твоєї ноги більше не було в моєму домі! — гнівно випалила Олена.
Виходити з автобуса не хотілося. Марія жила в новому районі, куди ще не дотягнувся громадський транспорт. Від зупинки до дому — далеко, та ще й у таку погоду. Ну що ж, заодно зайде в магазин. В сусідньому будинку обіцяли відкрити, але коли це станеться? Тепер доведеться розплачуватись за вчорашню лінь — холодильник майже порожній.
Марія вийшла з автобуса і не встигла зробити й кроку, як порив вітру зірвав з голови капюшон і закинув у обличчя прядку волосся разом із жменею колючого снігу. Здавалося, вітер дме з усіх сторін одразу, норовлячи закинути сніг у очі.
Вона натягнула капюшон нижче, йшла, тримаючи його рукою під підборіддям, згорбившись, ніби бабуся. Перед самим магазином ледь не кинулася бігти — так хотілося швидше сховатися від вітру.
Нарешті двері захлопнулися за нею, і Марія опинилася у відносній тиші торгового залу. Відкинула капюшон, струснула головою, розправляючи збите волосся. Взяла кошик і пішла вздовж полиць, набираючи тільки найнеобхідніше — щоб умістилося в одному пакеті. Реше купить завтра. Адже ще треба йти додому, а одна рука має бути вільною, щоб тримати капюшон.
Попереду вона побачила молоду жінку з візком, за який тримався хлопчик років шести, схожий на космонавта в товстому комбінезоні. Жінка однією рукою штовхала візок, іншою — тримала кошик з продуктами. Йшли вони повільно, обігнати не виходило. Марія свернула в інший прохід. Взяла пляшку молока і пішла до хлібного відділу.
І знову перед собою побачила ту саму жінку з дитиною. Вона хотіла швидко пройти повз, але раптом з візка впала маленька плюшева іграшка. Марія підняла її.
— Почекайте, ви впустили! — гукнула вона.
Жінка зупинилася й озирнулася.
— Ось… — Марія простягла іграшку, і тут пізнала в жінці свою колишню однокласницю й подругу. — Оленко! — скрикнула вона з радістю й здивуванням.
— Марійко! — оживилася Олена.
— Іду й думаю: яка ж відчайдушна жінка вийшла з дітьми в магазин у таку погоду, — сказала Марія.
— Я живу в цьому ж будинку. Забігла, а молока нема, й манки закінчились. Хотіла швидко сбігати сама, та Софійка закапризничала, Ярику з нею не впоратися. Ось і пішли всі разом.
На язиці вже вертівся питання про чоловіка, але Марія встигла стриматися. Незручно так одразу випитувати. Мабуть, чоловік ще на роботі.
Марія опустила очі на хлопчика. Він байдуже розглядав пачки з печивом.
— Мій помічник, — з гордістю сказала Олена.
— Скільки йому?
— Шість. Восени Ярик йтиме до школи.
— Пішли додому, я мультик хочу додивитися, — незадоволено сказав хлопчик, вимагаюче подивившись на маму.
— Почекай, зараз підемо, — суворо відповіла Олена. — Вибач, Марійко, бачиш, не належу собі. Запиши мою адресу й телефон.
Марія поспішно взяла телефон.
— Обов’язково подзвони, побалакаємо. Діти в десять зазвичай вже сплять, — промовила Олена, рухаючись до каси.
— Почекай, а іграшку? — гукнула їй Марія.
Олена щось сказала синові, Ярик підбіг і забрав у неї рожевого зайця, потім повернувся до мами. Олена кивнула Марії й пішла, докоряючи синові, що не подякував.
«Отакої, ніколи б не подумала, що в Оленки будуть дві дитини. І як вона взагалі справляється? Я б не наважилася йти в магазин у таку завірюху», — думала Марія, стоячи в черзі до каси.
«Ось чому в тебе нема ні чоловіка, ні дітей», — підказав внутрішній голос.
Дома Марія вирішила зробити омлет — готувати щось серйозне не хотілося. Та й пізно вже для ситої вечері. Поки чекала, поки закипить чайник, оглядала свою нову кухню. Квартиру вона купила півроку тому й дуже пишалася цим.
У кімнаті поки були лише шафа, телевізор і диван, через що вона виглядала порожньою й не затишною. А ось кухню облаштувала відразу. Кухня для жінки — найголовніше. Більшість часу вона проводила саме тут. Зараз Марія лише забігала сюди, швидко готувала щось нехитре й йшла вечеряти перед телевізором. Але колись у неї буде сім’я: чоловік, діти. І стане такою ж «клушею», як Олена. Марія зітхнула.
У матовій поверхні кухонних шаф відбивалося світло від люстри. Засвистів чайник, і Марія схопилася, щоб його вимкнути. Після вечері віднесла порожній посуд у мийку. Постояла біля вікна, дивлячись на вогні машин у темряві, схожі на новорічні гірлянди. У сусідніх будинках світилися квадрати вікон. Люди зібралися разом за столом, вечеряють, обговорюють новини. Може, хтось зараз теж дивиться у вікно й думає про те саме.
Марія згадала Олену. Їй, мабуть, немає часу так стояти й дивитися. Дві дитиВона подивилася на свого нареченого, який міцно притиснув її руку, і зрозуміла, що її власне щастя нарешті знайшло її — вчасно, по-справжньому, і вже ніколи не піде.
