**За кохання**
— Дівчино, ви не підкажете, де вулиця Шевченка? Кружляю вже, ніхто не знає.
Перед Олесею стояв симпатичний хлопець із великою чорною сумкою на плечі.
— У вас такий стиль знайомитися? — прискіпливо запитала вона.
— Мене Богданом звуть. А вас?
— Марією, — усміхнулася Олеся й пішла далі, але хлопець наздогнав її.
— Я справді шукаю вулицю. Друг запросив на весілля, а я тут у місті вперше.
Тільки зараз Олеся помітила, що на ньому сорочка у клітинку, просторі штани, а не вузькі, як носять зараз. І сумка подорожня. Видно, що не місцевий.
— Ідіть прямо до світлофора, тоді праворуч у провулок. Це і буде Шевченка, — мʼякіше сказала вона.
— Дякую. — Богдан усміхнувся, і його обличчя змінилося. — То як вас насправді звуть?
— А вас?
— Матусі подобався Шевченко, тому назвала мене Богданом. Могла б і Тарасом, але не пощастило, — він сміявся щиро, від душі.
— Не знаю, чи любила моя мати поета, але мене назвала Олесею, — і вона теж засміялася.
— Підете завтра зі мною на весілля? Я тут нікого не знаю, — він дивився на неї з надією.
Дівчина зніяковіла. Хлопець здався їй щирим, приємним.
— Вибачте, у мене завтра іспит, треба готуватися, — знову спробувала піти.
— Дайте номер телефону, і я піду. Як же я вам скажу, о котрій весілля?
— Хіба я обіцяла йти з вами? — здивувалася Олеся.
— Ні, але… Ви студентка? Дайте вгадаю… — Богдан зіграл задуму. — Ви вчителі будите.
— Так. А як ви вгадали?
— Моя мати каже, що найвідзивніші люди — це вчителі та лікарі. Я не піду, поки ви не дасте мені номер. Піду за вами, знайду, де живете, і стоятиму під вікнами, викрикуючи ваше ім’я.
Олеся неохоче продиктувала номер.
— Подзвоню! — крикнув їй услід.
Мати дуже хотіла, щоб Богдан навчався далі. Але на бюджет балів не вистачило, а платне було не по кишені. Він, як усі хлопці, більше любив грати у футбол, аніж сидіти за книжками.
Жили вони з матірʼю вдвох у невеличкому селищі, де лише одна школа, де мати викладала українську мову. Навіть лікарня там була, але із серйозними хворобами їздили до обласного центру.
Богдан влаштувався до авторемонту до друга батька. А до інституту вступить після армії. Дівчатам він подобався, але жодна ще не торкнулася його серця.
Батько загинув під час пожежі. Був будівельником і зводив гарний дім для родини. Одного вечора він йшов додому і побачив дим із вікон деревʼяної хати. До нього кинулася жінка — вибігла до сусідки, а син лишився всередині…
Двері були замкнені зсередини. Батько Богдана розбив вікно й кинувся у вогонь. Хлопчика знайшов швидко, але той уже непритомнів від диму. Виштовхнув його крізь вікно, а сам не встиг вибратися…
Виявилося, чоловік тієї жінки повернувся пʼяний, зачинився і заснув із цигаркою…
Наступного дня Богдан подзвонив Олесі. Запитав, як іспит, нагадав про весілля.
Була субота, готуватися було ні до чого, і Олеся погодилася. Стояв теплий травень. Вишні вже відцвітали, укриваючи асфальт білим килимом. Коли Богдан побачив її, завмер від захвату.
Після весілля провів її додому. Говорили, цілувалися біля підʼїзду.
— Завтра їду. Приїжджай до нас. У нас дуже гарно. З дзвіниці такий краєвид — дух замирає. Дім свій, батько будував. Річка селище ділить навпіл…
Коли батько був живий, часто ходили на рибалку. Рано-вранці туман над водою, роса на траві, і така тиша, що чути, як риба плюскається. Приносили окунів, плотичок, а раз навіть щуку! Отаку… — розвів руками. — Ну, трохи меншу. У армії снилося мені це місце…
— Чому не вступив заочно? — спитала Олеся.
— Мати казала, що освіта має бути повною. Але, гадаю, вона просто хотіла, щоб я вирвався звідти. Роботи там мало. Приїжджай після сесії. Побачиш, які у нас краєвиди.
Розставатися не хотілося. Говорили б до ранку, але Богдан помітив, що дівчина тремтить.
Вранці, у автобусі, він надіслав повідомлення: «Скучию. Чекаю». Олеся посміхнулася за сніданком.
— Вчорашній написав? — спитала мати.
— Ти бачила нас?
— Авжеж. Хто він? Теж студент?
— Так, у політеху, — збрехала Олеся. Вона знала: мати мріяла для єдиної доньки про найкраще. І не схвалила б, якби дізналася, що Богдан працює у авторемонті в глушині.
Відтоді вони годинами говорили по телефону. Одного разу Богдан вирвався до неї. У селищі були дачники, роботи багато, тому ввечері він поїхав останнім автобусом.
— Ти обіцяла приїхати. Я чекатиму, — промовив на прощання.
Олеся здала сесію й оголосила батькам, що їде до подруги.
— Яка подруга? У тебе ж не було іногородніх? — здивуваласяА коли вона приїхала до нього, Богдан стояв біля автобусної зупинки з квітами в руках, і в той момент Олеся зрозуміла, що це початок їхньої спільної долі.
