Ради кохання
– Дівчино, не підкажете, де вулиця Шевченка? Ходжу колами, ніхто не знає.
Перед Олесею стояв симпатичний хлопець із великою чорною сумкою на плечі.
– Це у вас такий стиль знайомитися? – спитала вона.
– Мене Богданом звуть. А вас?
– Соломія, – усміхнулася Олеся й пішла далі, але хлопець наздогнав її.
– Я, правда, шукаю вулицю. Друг запросив на весілля, а я місто зовсім не знаю.
Олеся тільки зараз помітила, що на ньому сорочка в клітинку, вільні штани, а не вузькі, як зараз модно. І сумка дорожня. Видно, що приїжджий.
– Пройдіть далі по вулиці й на світлофорі зверніть праворуч у провулок. Це й буде вулиця Шевченка, – сказала вона, пом’якшивши голос.
– Дякую. – Богдан широко усміхнувся, і його обличчя засяяло. – То все ж таки, як вас звати?
– А вас?
– Мама любить Шевченка, тому назвала мене Богданом. Добре, що не Тарасом, правда? – Він сміявся, і сміх його був теплим, щирим.
– Не знаю, чи любить моя мама поетів, але мене назвала Олесею, – відповіла дівчина, теж посміхаючись.
– А підете завтра зі мною на весілля? Друг одружується. А я тут нікого не знаю, – він дивився на неї з надією.
Вона завагалася. Хлопець видавався щирим, приємним.
– Вибачте, у мене завтра залік, треба готуватися, – спробувала втекти.
– Скажіть мені номер телефону, і я піду. Як же я зможу повідомити вам, о котрій весілля?
– А я хіба сказала, що піду з вами? – здивувалася Олеся.
– Ні, але… Ви студентка? Дайте вгадати… – Богдан зробив вигляд, що замислюється. – Ви майбутній лікар.
– Так. А як ви вгадали? – здивувалася дівчина.
– Моя мама каже, що найвідзивніші люди – це вчителі й лікарі. Я не піду, поки ви не скажете мені номер. Піду за вами, щоб дізнатися, де ви живете. Завтра прийду, стану посеред двору й кричатиму ваше ім’я.
Олеся неохоче продиктувала номер.
– Я подзвоню! – гукнув їй услід.
Батько Богдана загинув, рятуючи дитину під час пожежі. Він був будівельником і збудував гарний дім для родини. Мати мріяла, щоб син вчився, але на бюджет не вистачило балів, а на контракт грошей не було.
Богдан влаштувався в автосервіс до друга батька. Звідти й поїхав на весілля.
Дівчина пішла з ним, і вони закохалися. Він запросив її до свого селища – там була річка, тиша, гарні краєвиди. Та одного разу Богдан побачив, як хлопчик впав у воду. Не вагаючись, стрибнув у річку. Дитину врятував, але сам отримав серйозну травму – пошкодження хребта.
Лікарі розвели руками. Потрібна була дорога операція в Києві. Олеся благала батька допомогти.
– Сума дуже велика. Звідки в нас такі гроші? – сумно казав батько.
– Але як ми будемо жити, якщо навіть не спробуємо його врятувати? Він же герой!
Батько погодився, продав дачу. Операція вдалася. Олеся взяла академвідпустку, щоб догПройшов рік, і вони разом зустрічали весну в тому самому селищі, де знову вирушали на річку, слухали шелест верб і знали, що найбільша сила – це віра в те, що кохання здатне подолати будь-які перешкоди.
