Роман зашнуровував черевики у передпокої, настрій був гнітючим – зранку вони посварилися з дружиною. Оксана стояла, обпершись об одвірок, склавши руки на грудях, очі заплакані, червоні, на обличчі відзначалася втома, зморшки, а їй усього 38 – зовсім не старезна.
Відчуваючи її погляд, Роман сів на банкетку, впёрся ліктями в коліна, звів великі долоні. Він дивився у стіну перед собою – порожній погляд, його теж вимотало.
— Оксано, я так більше не можу, розумієш? — сипло промовив він. — Я втомився від твоїх лікарень, ліків, аптечок у холодильнику, у ванній, на тумбочці. У нас не виходить! Навіщо ти мучиш себе й мене?!
— Романе, будь ласка, востаннє. Думаєш, мені легко кожного разу сподіватися, чути серцебиття, а потім знову прокидатися після жахливих слів: “не прижився, замер”…
— Оксано, давай зупинимося, ну, не матимемо дітей — і не треба! Тисячі пар живуть без них і ніхто не вмирає.
— Романе, благаю! — Оксана почала сповзати по одвірку, готова впасти на коліна.
Роман підхопив її, міцно обійняв. Вони обоє не молоді, але й не старі — йому усього 46, він досі добре виглядає: підтягнутий, з густим волоссям із просі́ддю, гладко виголене обличчя з широкою щелепою.
— Гаразд, гаразд, заїду сьогодні до клініки, здам матеріал, — він гладив її по спині, а Оксана дрімала в його обіймах. — Зупинись, тобі не можна нервувати. Може, почекати хоча б півроку? — він відхилився, дивлячись у заплакане обличчя дружини.
— Ні, доктор сказав, що треба зараз…
— Вони завжди так кажуть, — рвонувся Роман, накинув шкіряний рюкзак на плече й рушив до дверей. — Одне й те саме, а результат завжди однаковий.
— Романе! — скрикнула йому вслід Оксана, але він уже натискав кнопку виклику ліфта.
— Заїду, обіцяю.
Оксана трохи заспокоїлася, витерла сльози, прийняла ліки, що призначили лікарі: вітаміни, гормони. Потім зібралася по справах, вдень їхати до клініки. Це вже десяте ЕКО, Оксана не полишала спроб — вона бачила жінок у стаціонарі, які робили по двадцять процедур і народжували у 46, 48… а їй усього 38.
Чоловік слово тримав: завітав до клініки, а ввечері знову вилетів у відрядження. Не раз Оксана жартувала перед подругами й знайомими в лікарні, що чоловік лише заїжджає “залишити матеріал”, а решту часу працює. Так вони жили вже десять років. Він досяг успіху, мав статки, Оксана завжди була його надійним тилом — вона вірила в нього навіть тоді, коли він втретє програвся, і вони сиділи у боргах, у орендованій хаті. Позичала гроші для нього у друзів та рідних, терпіла принизливі поради про “безвідповідального Романа”, але просила й брала, не шкодуючи себе.
З часом вони розплатилися, коли йому почало щастити. Вони були на вершині — велика квартира в центрі Києва, майбутній будинок у екологічній зоні, за 15 хвилин від міста. Надійні автомобілі, відпочинок за кордоном двічі на рік. Але Оксана так і не стала матір’ю. Вона віддавала все здоров’я чоловікові, а тепер мріяла лише про дитину.
Роками вона працювала адміністратором у салоні краси, жила для родини. Досі працює там, знає клієнток не перший рік — їй подобається ця робота.
Оксана знову пройшла процедуру — залишилося лише чекати та виконувати вказівки лікарів. Чоловік часто дзвонив із відряджень, цікавився її станом.
— Оксанко, а може, вирвемося на вихідні до Трускавця? — радісно запропонував він по телефону ввечері.
— Який Трускавець? Листопад, що там робити?
— Чудові готелі, басейни з підігрівом. Давай відпочинемо, тобі треба відволіктися. У мене вийшла угода, я так хвилювався.
— Але в мене робота.
— Та ну її, кидай цю роботу.
— Мені подобається. Не можу надовго — Ліля на лікарняному.
— Не надовго, на вихідні! Завтра прилітаю, вкидаємо речі в багажник — і в дорогу. У понеділок вранці будеш вдома.
Вони чудово провели час. Роман радів успіху, розповідав, як обіграв трьох конкурентів.
— Найближчі три місяці — жодних відряджень, — обіймав він дружину у розкішному номері люкс.
— Я так щаслива, — притиснулася до нього Оксана. — Ми стільки пережили.
— Все позаду, — гладив її по спині. — Усе буде добре, нам є до чого йти. Ти думаєш, цього разу вийде?
Роман знизав плечима. Вони мільйон разів сподівалися — він боявся давати надію собі та їй. Бачив, як їй боляче після чергової невдачі.
Повернулися відпочилими та закоханими. В Оксани — плановий візит до клініки, у Романа — улюблена справа. А через тиждень він знову збирався у дорогу.
— Вибач, я обіцяв, але треба летіти.
Вона зібрала йому речі, як любив. ОкВона зібрала йому речі, як любив, але цього разу вклала до чемодана фотографію себе молодої з написом на звороті: “Не забувай, хто був поруч, коли ти нічого не мав”.
