Сьогодні повернулася з донечками додому — і вони одразу в сльози. Вони тільки но приїхали від бабусі й були глибоко засмучені.
— Мамо, бабуся нас не любить… — ридали вони. — Вона Віті та Насті все дозволяє, а нам — ні! Їм — подарунки, цукерки, а нам лише “не чіпай”, “не заважай”, “йдіть у іншу кімнату”.
Я стиснула губи. Серце ніби стиснулося від болю. Я й раніше це відчувала, але почути таке від своїх дітей було найгірше.
Свекруха, Ольга Степанівна, ніколи не приховувала, що мої доньки для неї не рівні онукам її рідної доньки. Вітя й Настя були для неї золоті, а решта — наче й не рідні.
Я довго намагалася не звертати уваги. Заспокоювала себе, що бабусі важко, що в неї такий характер. Але з роками ставало очевидно: для неї є “свої” онуки та “чужі”. І навіть одна кров — якщо від “не тієї” жінки — не мала значення.
Дівчатка розповіли, як бабуся лаяла їх за голосний сміх, а через п’ять хвилин дозволила Віті ганяти машинки, хоч він робив значно більше галасу. Або як вона поставила на стіл торт і запропонувала його “гостям”, а власним онукам лише чай.
Найстрашніше було, коли бабуся відправила моїх донечок додому самих. По холодній дорозі, через пустир. Їм було по сім років. Вони боялися собак, тремтіли від холоду. А Ольга Степанівна навіть не подумала зателефонувати нам.
Коли я дізналася, не стримала слів. Зателефонувала свекрусі, але та лише відмахнулась:
— Треба ж бути самостійними. Я в їхньому віці вже на базар ходила.
Після тієї розмови мій чоловік, Андрій, вперше серйозно посварився з матір’ю. Не кричав. Просто сказав:
— Мам, якщо ти не можеш бути бабусею для всіх, то краще взагалі нею не бути.
Минули роки. Дівчата виросли розумними й добрими. І давно вже не просилися до бабусі. А Ольга Степанівна… постаріла. Тепер її частіше відвідують лікарі, ліки замінили солодощі, а телевізор — спілкування.
Вона спробувала кликати онуків. Подзвонила Віті — той був зайнятий, Настя посилалася на навчання. Тоді вона згадала про “не своїх”.
— Хай приїдуть, приберуться, продукти принесуть. Я ж їм бабуся…
Я вислухала, замовчала, а потім відповіла:
— Ви їм бабуся? А вони вам — хто? Пам’ятаєте, як ви їм казали: “Я вас не кликала”? От і вони не прийдуть. Бо дуже добре це запам’ятали.
Телефон замовк. А в будинку бабусі знову стало тихо. Тільки тепер — по-справжньому. І безвихідно.
