Телефон задзвонив у темряві. Голос за лінією, холодний і формальний, мов листок з указом, пролунав: «Ваш чоловік потрапив у ДТП. Але це ще не вся історія». Кров наче застигла в жилах, а я не встигла спитати, що це означає, як почула: «Ви повинні приїхати в лікарню. Він живий, проте з ним була ще інша жінка».
Я вирвалася з квартири у шкарпетках, без пальтів, з ключами в одній руці і телефон у іншій. На вулиці схопила першу підняту таксі. Водій поглянув на мене, ніби я зійшла з розуму. У голові крутилося лише одне питання: Хто ця жінка? Мій чоловік, Микола Шевченко, тільки-но повертався з командирки. Принаймні, так він говорив.
У лікарню довели мене в приймальну. Медсестра підняла брови, у її погляді злилася співчутливість, збентеженість та спішна потреба звільнитися від розмови, ніби з кадрів фільму. «Після автокатастрофи чоловік отримав травму голови, без переломів, але з важким шоком. Він у спостереженні. А жінка була в машині разом з ним. Померла на місці».
Я не розуміла. Яка жінка? Колега з роботи? Автостоперка? Микола завжди був скромним, не спілкувався з незнайомцями, нічого не робив без потреби.
У кімнаті спостереження лежав під крапельниці, з повязкою на лобі, облізлою шкірою на обличчі. Повернувши голову, він сказав тихо: «Привіт». І тоді в мені щось розлетілося, мов кришталь під ударом. «Хто вона була?» крикнула я. «Колега з роботи?» мовчить він. Через мить вимовив: «Тепер не час». А я вже знала. Я вже розуміла.
Наступного дня, коли виписували його додому, він нарешті відкрив правду. «Це була Зоря. Ми зустрічалися рік. Вона мала повернутися до чоловіка, та захотіла попрощатися зі мною. Я відвіз її додому, їхав занадто швидко, зїхали з дороги». Сказав це спокійно, ніби говорив про погоду. Потім додав: «Не хотів, щоб ти дізналася так».
Повернувшись до нашої хати, я відчула порожнечу в грудях. Кавову чашку залишили на столі, його тапочки під радіатором, але все було ніби іншим. Микола намагався вдавати, що життя повернеться до колишнього, що все «випростається». Я ж не могла спати в тому ж ліжку, не могла дихати тим самим повітрям.
Зоря мала тридцять девять років, залишила двох дітей. Я прочитала про це в інтернеті. Її чоловік зявився в новинах місцевого телеканалу, дивувався, що сталося, казав, що Зоря була щаслива, планували відпустку. Я дивилася екран і відчувала, що саме я мала б сидіти там я, яка нічого не знала.
Я замкнулася в собі. Не їла. Не піднімала слухавку. Дочка приїхала і сказала: «Мамо, треба щось робити». А що? Він зрадив мене. Закохався. І випадково вбив жінку, яку любив. І що далі?
Через два тижні Микола знову почав говорити про «рятування шлюбу». Але це вже не була розмова двох людей. Це був монолог чоловіка без виходу. Він не плакав за Зорею. Не згадував її, ніби намагався стерти. Я ж відчувала, ніби вмерла частина мене та, що йому довіряла.
Нарешті я спакувала валізу і поїхала до сестри. Сказала лише: «Не знаю, куди, але не хочу бути тлом його брехні». Микола залишився один. Дзвонив, писав. Одного разу приніс букет. Але я вже не була тією ж жінкою.
