Осінній вечір огортав Львів м’яким світлом ліхтарів. Шум листя під ногами створював ілюзію спокою. Олег у темному пальті стискав букет білих лілій, стоячи біля під’їзду коханої Дарини. Сьогодні був особливий день — вони мали познайомитися з його батьками. Серце билося частіше від хвилювання, він уявляв, як представить Дарину мамі й татові, як вони всі разом сміятимуться за вечерею. Але доля готувала йому удар, від якого важко оговтатися.
Двері під’їзду скрипнули, і на порозі з’явилася Дарина. Її вигляд різко контрастував з очікуваннями: замість святкової сукні — поношені спортивні штани, волосся недбало зібране, обличчя без жодної косметики. Вона виглядала так, ніби й не збиралася нікуди йти.
— Лілії не потрібні, — холодно відрізала вона, відштовхнувши букет. — Олеже, я не хочу тебе обманювати. У мене є інший. Він старший, успішний, може дати мені все, про що я мрію. Ти хороший, але… ми не підходимо одне одному. Пробач.
Її слова, гострі як лезо, пронизали його наскрізь. Олег не відповів. Не сперечався, не просив пояснень. Букет, який ще мить тому символізував його любов, полетів у смітник. Разом із ним, здавалося, розбилися всі його мрії. Він пішов, відчуваючи, як у грудях росте глухий біль.
Кав’ярня «Лаванда» зустріла його теплом і ароматом свіжої кави. Це було їхнє улюблене місце з Дариною, де вони проводили вечори, сміючись та плануючи майбутнє. Тепер тут усе нагадувало про зраду. Олег сів біля вікна, замовив еспресо й поринув у думки. Як вона могла? Чому не сказала раніше? Чому саме сьогодні, коли він збирався відкрити їй свою родину?
Вдома чекали батьки. Мама, мабуть, уже накрила стіл, розставила улюблені тарілки, готувалася до знайомства з «ідеальною дівчиною сина». Олегу було соромно, що доведеться пояснювати правду. Вони не заслуговували такого розчарування. Джаз, який тихо лився з колонок, лише посилював тугу. Він згадав, як Дарина останнім часом віддалялася, як з’являлися дорогі прикраси, які вона пояснювала «преміями». Як він міг бути таким сліпим?
Раптом його увагу привернув столик напроти. Там сиділа дівчина з русявим волоссям, зібраним у недбалий пучок. Її очі, повні сліз, дивилися у вікно, ніби шукали відповідь у темряві. Олег мимоволі подумав: «Що за день? У всіх серця розбиті?»
Допивши каву, він рушив до виходу. Проходячи повз, випадково зачепив її сумку.
— Вибач, я не… — почав він.
— Нічого, схоже, сьогодні день вибачень, — відповіла вона, змусивши себе посміхнутися. Її голос, м’який і трохи тремтячий, зупинив його.
Олег не знав, чому заговорив із нею. Можливо, тому, що в її сумних очах відбивалася його власна біль. Її звали Мар’яна. Вона розповіла, що хлопець, із яким мріяла про весілля, кинув її зі словами: «Ти для мене занадто звичайна».
«Я думала, що звичайність — це щирість», — зітхнула вона, поправляючи пасмо волосся. «А йому потрібна була лялька, а не я».
Мар’яна говорила, ніби виливала душу, і Олег відчув, як її слова резонують із його історією. Він поділився своїм горем, і між ними зав’язалася розмова — легка, але сповнена взаєморозуміння. Чужій людині, дивно як, було простіше відкритися.
Раптом задзвонив телефон. Мама.
— Олеже, де ви? Ми чекаємо! Борщ уже стигає! — її голос тремтів від нетерпіння.
Олег уявив, як вона метушиться на кухні, і зрозумів, що не може її засмутити.
— Зараз прийдемо, — відповів він, а потім глянув на Мар’яну. Божевільна думка спалахнула у голові.
— Зіграй мою наречену. Лише на годину. Потім я зникну з твого життя.
Мар’яна здивовано підняла брови, але раптом засміялася:
— Ти що, сценарист? Звідки такі ідеї?
— Батьки так чекали… Не хочу їх засмучувати, — пояснив він.
Вона задумалася, а потім кивнула:
— Гаразд. У твоїх очах… Стільки болю, що я не можу відмовити. До того ж, сьогодні ми в одній біді. Допоможу. Борщ же не повинен пропасти!
Дорога до батьків промайнула швидко. Олег розповідав: «Любимо гуляти набережною… Познайомилися в книгарні… Так, Мар’яна, але всі називають МарусМар’яна посміхнулась й подала йому руку, і в цю мить Олег відчув, що його серце почало битися зовсім інакше.
