**Затор**
Автомобілі стояли нерухомо, стиснуті в щільні ряди. Жодного руху в жодну зі сторін вже півгодини. Вікна підняті — усі сидять із увімкненими кондиціонерами. Надворі спека, за тридцять, як обіцяв радіо.
Повітря над розпеченим асфальтом тремтіло, ніби рідке. У салоні «Тойоти» було прохолодно, але сидіти без руху, дивитись на застиглий, як стоп-кадр, краєвид, набридало.
Соломія відкрутила кришку пляшки і ковтнула води. Дмитро помітив, що залишилось менше третини. Вона пила сама, наче його в машині не було.
«Скільки це ще триватиме?» — зірвалось у неї з губ.
Це були її перші слова після того, як вони виїхали з дачі. Мовчання Соломії було гіршим за крик. Краще б вона кричала. Вони не сварились, але якщо що — вона мовчала годинами, а то й днями, і цією тишею карала. Він визнавав провину, просив вибачення, слухав монотонне вичитування — і вони мирились.
«Чого сидиш? Роби щось», — знову накинулась на нього Соломія, ніби то він винен у заторі на Київській кільцевій.
Дмитро мовчав. Не знав, що відповісти.
«Навіщо ми взагалі поїхали на цю дурну дачу? Ну ти ладно, а я? Щоб сидіти по той бік паркану, поки ти нишпориш зі своєю донькою? Краще б пройшлась по магазинам. Чи з Маринкою в кафе посиділа, морозива поїла», — Соломія шморкнула носом. «Ось, заклало. Ще й захворіти від цього кондиціонера».
Дмитро вимкнув кондиціонер.
«Ти знущаєшся? За хвилину в салоні буде як у духовці. Хочеш, щоб ми тут зварились?»
Він не пам’ятав, щоб вона так багато говорила. Його це здивувало й насторожило. Але він не відповів і знову ввімкнув холод.
Попереду між машинами йшов чоловік. Не дійшовши до «Тойоти», він сів у червоне авто сусіднього ряду.
«Бачив? Він ішов уперед. Може, дізнався, чому стоїмо?» — припустила Соломія.
«Може».
«То чого сидиш? Піди, дізнайся».
«Що дізнатись? Затор на кілька кілометрів. Думаєш, він за півгодини туди й назад встиг?» Дмитро глянув на неї і знову відчув себе винним. «Ну правда, рано чи пізно роз’їдеться. Усі сидять і чекають. Це ж Київська кільцева, не якась провінційна дорога».
Він замовк. Мовчала й Соломія, дивлячись перед собою.
«Гаразд». Дмитро вийшов.
Озирнувся — позаду такий же безкінечний ряд авто. Ніби той чоловік сів у червону машину. Дмитро постукав у вікно, воно опустилось наполовину.
«Ви ходили вперед? Не знаєте, чому стоїмо?»
«Схоже, вся кільцева. Може, ДТП чи теракт».
Нічого нового. Він і сам так думав. Надворі стояла нестерпна спека, ніби в сауні. Поки він нахилявся до вікна, сорочка на спині промокла й неприємно прилипла. Повернувшись у машину, він почув по радіо новини. Жодного слова про затор.
«Ну що?» — нетерпляче спитала Соломія.
«Нічого. Стоїть усДмитро глянув у вікно на сонце, що хилилося до заходу, і раптом усвідомив, що саме ця мить — коли він нарешті вільно зітхнув.
