Оксана Ващук з глухим ударом врізалась у подушки безпеки, які вистрілили в останню мить. Вона ледь тримала свідомість і не могла відірвати погляду від чоловіка, якого поховала тиждень тому. Невже це правда? Чи вона вмирає і потрапила у якийсь інший світ, де вони знову разом? Спогади кружляли в голові — той день, коли їй повідомили жахливу звістку, ніби повторився, немов хтось навмисно повернув її до болю, щоб знову пройтись по серцю.
— Ні! — вирвався з горла ниючий крик, що наповнив всю квартиру. — Ви брешете! Цього не може бути! Мій чоловік не міг мене кинути! Він би так не вчинив! Він просто не міг піти!
Вона повільно опустилася на підлогу, ледь не втративши свідомість. Не могла прийняти реальність: як таке сталося з ними, з Тарасом? Адже він був таким молодим, сповненим життя. Як він міг померти? Їй подзвонив його начальник і повідомив, що тромб відірвався раптово, «швидка» навіть не встигла приїхати.
— Нічого не можна було зробити, — говорив той голос. — Коли приїхали лікарі, Тарас уже був мертвий. — Його слова дзвеніли в голові, як репліки з жахливого фільму, які неможливо стерти.
Що тепер робити? Як жити далі без нього? Без нього вона навіть дихати не могла. Сльози котилися по щоках, але Оксана їх не відчувала. Телефон все ще притискався до вуха, а сама вона дивилася перед собою, не в змозі вимовити жодного слова. Хотілося, щоб це виявилося жахливим сном, який ось-ось скінчиться, і вона прокинеться, забувши цей біль.
У морг її не пустили, і лише на похоронах Оксана змогла на власні очі переконатися, що це справді її чоловік. Навіть тоді вона до останнього сподівалася, що Тарас прийде з роботи, засміється і скаже, що це все жарт. Ну, адже сьогодні ж перше квітня! Але чи можна так жартувати? Добре, нічого, вона пробачить… Пробачить усе, аби він повернувся. Але він не повернувся. Він лежав у труні, ніби живий.
Оксана кидалася до тіла чоловіка, ридала, благала його встати, клялася, що без нього не зможе. Падала у непритомність, її приводили до тямки нашатирем. Мати Тараса також ледве трималася на ногах, намагалася заспокоїти невістку, але сама була розбита горем. Лише батько постійно відводив Оксану від труни, просив взяти себе в руки, прийняти те, що сталося. А вона виривалася, знову бігла до нього, кликала назад.
Похорони пройшли для Оксани, як у тумані. Вона бачила, як закривали кришку труни, кричала, коли її відтягували, просила покласти її поруч. Бо без Тараса їй не жити. Не зможе. Вона довго не наважувалася кинути жменю землі на труну — це означало остаточно відпустити його, погодитися з тим, що його більше немає. Але прийняти це здавалося неможливим.
Вдома, у порожній квартирі, Оксана намагалася зібрати думки, але сили вистачило лише на кілька хвилин. Згорнувшись біля стіни, вона згадала той день, коли вони зустрілися.
— Дівчино, здається, ви щось упустили? — почувся приємний голос. — Дівчино! — усміхнувся Тарас, змусивши її обернутися.
Вона гуляла біля університету, повторюючи лекції, коли він простягнув їй яскраво-червону троянду.
— Це не моє, — похитала вона головою.
— Тепер ваше, — посміхнувся він. — Ви така задумлива, мені захотілося вас розрадити.
Оксана зніяківши прийняла квітку. Вона навіть не помітила, як легко вони познайомилися, як він провОксана тихо прошепотіла: “Тарасе, ми пронесемо тебе в наших серцях назавжди,” і вперше за довгий час в її очах зʼявився справжній світлий промінь надії.
