Давним-давно, ще років тому, подружжя Коваленків придбали собі хатину за містом. Петро, переступивши пятдесят років, відчув сильний потяг до землі, наче дитинство з села знову кликало його і садок, і город, і простір.
Хатка була невелика, але доглянута. Петро перефарбував деревяні стіни, поправив паркан та замінив калітку. Землі вистачало на картоплю й овочі, а от із садом була біда лише кілька дерев, а з кущів тільки малина.
“Не журися, душенько, згодом усе облаштуємо,” казав Петро, беручись до роботи.
Марія ж метушилась між грядками, схвалюючи чоловікові плани.
З одного боку сусіди були чемні, хоч і рідко заглядали, але доглядали свою ділянку. А от з іншого боку справжня пустка. Паркан перекосився, усе заросло буряном.
Цей бурян ціле літо мучив Коваленків.
“Петре, це ж неможливо! Бурян лізе до нас, от-от усю ділянку заповнить,” скаржилась Марія.
Тоді Петро хапав мотику й охоче боровся із буряном. Але він був невичерпний щойно викорчуєш, а він уже знову пробивається.
“Маріє, глянь, у сусідів груші гарні будуть,” казав Петро, показуючи на занедбаний город.
“А от абрикос взагалі чудо,” додавала Марія, вказуючи на дерево, що обіцяло щедрий урожай. Деякі гілки простягались аж до їхнього двору.
“Хотілося б хоч раз цих господарів побачити,” зітхав Петро. “Може, хоча б на збір урожаю завітають.”
Навесні Петро не витримав і полив сусідські дерева зі шланга йому було б шкода, якби вони загинули від спеки.
Але тепер цей невблаганний бурян не давав спокою.
“Хоч би раз за літо скосили,” нарікала Марія.
Наступного разу, приїхавши, Коваленки аж роззявили рота абрикоси так і просились у руки. Для цієї місцевості вони не були дивиною, багато хто їх садив, але на такій занедбаній ділянці…
“Ні, я скошу їхній бурян,” оголосив Петро. “Не можу дивитись, як це місце гине під буряном.”
“Глянь, Петре,” показала Марія на важкі від плодів гілки, що схилились у їхній двір.
Петро приніс драбинку. “Давай хоч це зберем, а то пропаде. Хіба хтось тут зявлявся?”
“Це ж чуже,” обережно сказала Марія.
“Все одно пропаде,” і він почав зривати дозрілі плоди.
“Тоді підемо малини збирати для онуків,” запропонувала Марія. “Ти ж скосив бурян, то хай буде чесна розмова за працю.”
“Схоже, тут можна збирати все ніхто про це місце не дбає. Стоїть, як сирота, притулившись до нашої ділянки.”
(Натхненно художником Іваном Шевченком)
На роботі, під час перерви, Петро приєднався до розмови колег. Водії-далекобійники збирались у гурток, ділячись життєвими історіями.
“У мене хтось у город лізе, варто тільки спину повернути. Вже двічі дерева трусили,” скаржився Микола Гончар, що вже готувався до пенсії.
Почувши це, Петро відчув, як краплі поту виступили на чолі. Він згадав, як недавно з Марією збирали абрикоси, а груші обіцяли ще кращий урожай.
“А де твоя дача?” осмілився запитати Петро, боячись відповіді.
“Отам, у садівничому товаристві біля Житомира.”
“А,” зітхнув Петро. “У нас вище.”
“Так, у вас усе скоріш дозріває,” визнав Микола. “У нас пізніше, але все одно приходять і крадуть. Навіть картоплю викопали аж до пастки хочеться поставити.”
“Пастка це тобі й
