Микола зав’язував шнурки на черевиках у передпокої, настрій мерзенний, вони посварились з дружиною зранку. Оксана стояла, спершись на одвірок, схре́стивши руки на грудях, очі заплакані, червоні, на обличчі чіткіше проступили зморшки, а їй усього 38 – вона ж ще не стара.
Відчуваючи її погляд на собі, Микола сів на пуф, втупився ліктями в коліна, великі долоні безсило свисали. Він дивився у стіну перед собою – порожнім поглядом, так само виснаженим.
— Оксан, я так більше не можу, розумієш? — хрипко промовив він. — Я стомився від твоїх лікарень, лікувань, аптечки в холодильнику, у ванній, на тумбочці біля ліжка. Не виходить у нас! Навіщо ти себе мучиш і мене?!
— Миколо, будь ласка, востаннє. Думаєш, мені легко щоразу сподіватись, чути биття серця, а потім митись після тих жахливих слів: «воно завмерло, не прижилося»…
— Окса́н, давай зупинимося. Ну, нема в нас дітей – і не треба! Тисячі пар живуть без них, і ніхто від цього не вмирає.
— Миколо, благаю! — Оксана почала сповзати спиною по одвірку, готова впасти на коліна тут же.
Микола підскочив, підхопив її за плечі, підняв і міцно-міцно обійняв. Обоє не старі, але й не молоді, щоб так убиватися. Йому всього 46, він виглядає чудово для свого віку: підтягнутий, гладко виголене до сивуватого відтінку обличчя з широкою щелепою, густе волосся з просиддю.
— Гаразд, гаразд, заїду сьогодні до клініки, здам матеріал, — гладив він її по спині. Оксана тремтіла в його міцних обіймах. — Годі, тобі не можна хвилюватись, ти маєш бути сильною. Може, почекати хоча б півроку? — трохи відсторонився він і подивився на заплакане обличчя дружини.
— Ні, треба зараз, лікар сказав…
— Вони завжди так кажуть, — нервово відштовхнув її Микола, перекинув через плече шкіряну сумку. — Одне й те саме, одне й те саме, а результат завжди однаковий.
— Миколо! — крикнула йому вслід Оксана. Чоловік уже натискав кнопку виклику ліфта в коридорі.
— Заїду, обіцяю.
Оксана трохи заспокоїлася, витерла сльози, випила призначені лікарями ліки — вітаміни, гормони. Зібралась по справах, до клініки після обіду. Це вже десяте ЕКО, Оксана не полишала спроб. Вона чула, бачила не раз жінок у консультації, у стаціонарі, які робили і по двадцять спроб — і вино́шували дітей у 46, у 48… а їй усього 38.
Чоловік виконав обіцянку, заїхав до клініки — і ввечері знову полетів у відрядження. Не раз Оксана жартувала перед подругами чи просто знайомими в поліклініці, що чоловік приїжджає лише залишити матеріал, а решту часу працює. Так вони жили майже десять років. Він стався, добився багато чого. Оксана завжди була його надійним тилом — вірила в нього, навіть коли він у третій раз прогорів і вони сиділи у боргах у знімній хаті. Позичала гроші для чоловіка у друзів і родичів, просила в мами, слухала принизливі та обра́зливі тиради на адресу легковажного Миколи — але просила й брала, не шкодуючи себе.
Вони все повернули, розплатились, коли у нього пішло налагоджено. Він добився свого. Тепер вони твердо стояли на ногах: велика квартира в центрі, будують заміський будинок у чистому районі, за п’ятнадцять хвилин від міської метушні. У обох надійні авто, відпочивають за кордоном щонайменше двічі на рік. Але вона не сталася як мати. Оксана віддала все своє здоров’я чоловікові — і тепер хотіла лише одного: дитини.
Вона багато років працювала адміністратором у салоні краси, амбіціями не відзначалася, жила родиною та чоловіком. Досі працює в тій же студії, знає клієнток не перший рік, їй подобається її робота.
Оксана знову зробила знайому процедуру — лишилося тільки чекати й виконувати всі призначення. Чоловік дзвонив постійно з відрядження, цікавився її самопочуттям.
— Оксан, а не змотатись нам у вихідні до Трускавця? — радісно питав чоловік по телефону ввечері після роботи.
— Який Трускавець, Миколо? Листопад на дворі, що там робити?
— Є чудові готелі з гарною інфраструктурою, з підігріваними басейнами на даху. Давай вирвемося, відпочинемо, тобі корисно розважитися. У мене угода склалася, я так хвилювався.
— Але в мене робота.
— Та ну її, твою роботу! Сотню разів казав — кидай.
— Миколо, мені подобається. Я не можу надовго, у нас Іринка на лікарняному.
— Не надовго — на вихідні! Завтра прилітаю вдень, речі в багажник — і в дорогу. У понеділок зранку будеш у місті, мені теж треба.
Відпочили чудово ці пару днів. Микола радів своєму успіхові, не припиняв розповідати дружині, як спритно обійшов трьох конкурентів, професійно провів переговори.
— Найближчих три місяці — жодних відряджень, — обіймав він дружину в затишному люВони сиділи в теплій кімнаті готелю, а за вікном тихо падав сніг, немов засинаючий світ обережно вкривав їхні образи білим покривалом спокою.
