Останній урожай
– Не дозволю я тобі цього зробити, Ольго Дмитрівно! Тільки через мій труп! – закричала вона, стоячи перед воротами на городі.
– Відступ, мати! Прийнято рішення. Завтра приїде техніка, і все тут знесуть. Папери — підписані, – Гришко глибоко зітхнув, не поглядаючи матері в очі.
– Які ще папери? Хто дав тобі право по-своєму впорядкувати землю, яку твій батько носив топором сорок років? На якій я жоден весняний день не вичерпувала себе з коромислом? – стара жінка стисла глибокі хустки, вітер захлинаючи її сиву голову.
– Не брей. Ти вже не в тому віці, щоб дошки смітати. І хто тепер твої огірки-помідори в терміновому порядку? У місті — як і все — хімічна їжа, – Гришко розвів коромисло, але мати знову з’явилася на шляху.
– У місті? – зневажливо храпнула вона. – Це не їжа, а отрута! Твій батько обернувся на цих словах в могилі!
Дискусія під старим яблуневим деревом, що послідовно кидає навіть в грудні, переросла в справжній порозбій. Навколо змагалися кущі помідорів, народжені овочі і кетяг малини. Повітря напоєне ароматом трав і спілених яблук. Небо над Малиновкою було світо-синим, а рідкі хмари плескалися над тишним селом.
Гришко, високий чоловік із первісними патами на вухах, відчув, як в ньому кидає лють. Він приїхав із Києва з чітким планом: продати ділянку з будівниками і забрати мати в містечкову квартиру. Дім, де проходив його дитинство, вже зіснував — дах кричав, а мати з усім більш і більше страждала.
– Мамо, будь розумною. Тобі сімдесят два. Як ти думаєш, день за днем працювати на цьому городі, ніби від цього залежить твоя життя?
– Так і є, – тихо сказала Ольга Дмитрівна, вибираючись з під уваги. – Це й є моє життя. Що я буду робити в твоїй містечковій квартирі? У телевізорі сидітиму? Я задихаюся там.
– Утікає ніхто, – Гришко скинув окуляри, потер лоб. – Ти будеш з нами. Ірина уже поклала для тебе кімнату, онуця кожного дня спитує, коли бабуся приїде.
– Моя Іра, так та — моє сонечко, – підсміхнулася стара жінка, і на тлі силувала її лиця. – Але цей дім не брошу. Тут кожний м’яч пом’ятує твого батька.
Гришко зітхнув. Мати була як завжди — відверто конфліктна. Аргументувати з нею було безглуздо, але і залишати її одну в падаючих стінах він не міг. Пансіонат для старших не підходив — бабуся навіки не зносить. Міська квартира не радувала. Але й сільське побут із тим віком ставало все небезпечно.
– Та розпоряджуся, ви зібрати останній урожай, – вимолкла мати, раптово змінюючи тон. – Яблуні цього року розвелися, як ніколи. Грець неливати.
Гришки узгодив, надіючись, що під час праці зуміє ще раз переконати її. Вони трохи насунулися до сараю з кошиками і літами.
– Пам’ятаєш, як батько змушував тебе щовечора мити ці яблуні? – запитала мати, наближаючись до дерев. – Ти так сердився на нього. А тепер бачиш, які плоди? Антонівка, твоя улюблена.
– Пам’ятаю, – неохотно відповів, відчуваючи, як к горлу подскакує комок. – Але це було давно, мамо. Періоди змінюються.
– Періоди-то змінюються, а люди все ті самі, – філософски зауважила стара,передавая синові притерті кошики. – Не забувайся, дідуся. Коріння свої пам’ятай.
Сонце спеціально скидало заgetColumn,переливше небо в червону тональ. Вони працювали разом, збираючи спільних яблук. Гришик іноді дивився на мати, помічаючи, як підскакують її руки, як глибокі зморшки оміняли лиця. Але в очах як завжди горів той самий вогонь, що в молодості — стійкий, неугасний.
– Твій батько казав, що земля — вона живе, – порушила мовчанка мати. – Вона все відчуває і все пам’ятає. Якщо ти до неї з любов’ю, то вона тебе і відпоє.
– Мамо, – Гришко поставив кошик і серйозно подивився на матір, – я продав ділянку не з-за грошей. Я тривожусь про тебе. Тут одна, без допомоги, без нормальної медицини. Що як що-небудь?
– Мені нічого не стається, – відмахнулася стара. – Олена з сусіднього дому кожного дня зайшла. І Ганна на дорогу все допоможе. Ми ще тобою переживемо!
– Олені самі сімдесят, а Ганна й на ноги еле ходить. Які це помочники?
– Не ображаю старих! – суворо каже Ольга Дмитрівна. – Ми ще о-го-го! Олена мені вчора чимало малини принесла, сама зібрала. І Ганна такі пиріжки пече, пальці оближеш.
Гришик зітхнув. Мати жила в свій світ, де сусідки вічно молоді і повні сил, де рідна земля випускає кращі кулі на світ, і десь в минуле важливіше життя. Як пояснити їй, що він просто хоче її захистити? Що кожен раз, уїжджаючи в Києві, він не спить ночами, уявляючи, як вона на обледенілому подвір’ї поскользнеться або впаде, пашаючи на городі?
– Знаєш, а твоя дружина мені сьогодні дзвонила, – раптово сповістила мати, обережно розкладаючи яблука в кошик.
– Ірина? – здивувався. – Зачем?
– Просила вплинути на тебе. Сказала, що ти сам проклятий. Переживає за тебе.
Гришик усміхнувся. Ірина завжди була на її боку, навіть коли вони суперничали.
– Вона пропонувала, щоб ви з Іркиною приїхали до мене на все літо, – продовжила батько. – Говорить, дівчині свіже повітря потрібно, і що пора ваші гаджети забути. А я і подумаю – може, так і краще? Ви літом тут, а я зимою до вас. Дім-то без пильного огляду не залишать.
– Ти це мене придумала, – подивився на неї з недовірою.
– Ще що! – обурена. – Запитай у своєї дружини, коли не віриш.
Вони закінчили збираючи яблука, як уже вже стемніло. Кошики були повні, і Гришко звати їх вдома. Ольга Дмитрівна сичала при вогнищі, випущена на столі красні пиріжки і лIU чай у старі фарфорові кришки.
– Сідай, синку. Поговоримо по-людськи, – запросила вона.
Чай був жаркий, ароматним, з гостровими листками і м’ятою. Пиріжки таяли на мові, нагадуючи Гришику дитинство. Коли з шкіл, він бігав додому, знаючи, що мати жде його з чимсь смачним.
– Я розумію, що ти хочеш в добру, – почала мати, дивилася на сина. – Але, Гришкино, поняй і сам себе. Я всю життя тут прожила. Твій батько, царство йому небесне, побудував цей дім власними руками. Кожна дубина, кожен цвях пам’ятає його. Як я можу все це бросити?
– Мамо, ніхто не змушує тебе продавати дім. Живи тут навесні, а взимку — у нас у Києві. Тобі ж краще буде, – уговорював Гришки.
– А город? А яблунівати? Хто за ними дбатиме?
– Мамо, – візьми за її руку, – город — не вся життя. Ти сама казала — останній урожай. Може, навіть порада вже.?
Ольга Дмитрівна мовчала, погляда вікна. Коли-на-відстані залаявся собак, йому відповідайте інший. Звуки сільськогої ночі були такими знайомими.
– Пам’ятаєш, я дитиною боївся спати один? – раптово запитала.
– При чому це? – нахмурилася.
– Батько тоді сказав: “Нехай мальчик звик самостійності. Нечого його по голові гладити”. А я все одно приходила до тебе, як ти засинаючи, і сиділа поряд, – АннаUSR засмілилася. – Ти думаєш, я не видимо, як ти змінився? Як місто тебе поглинає? У тебе навіть посмішка інша стала.
– Що це значить — інша? – не зрозумів.
– Скована як ينبغي. Неосяжна. Як ніби він з усім на роботі, навіть коли посміхається.
Гришик мовчав. Він ніколи не думав про це, але в словах матері була правда. Живочий Київ — безкінечні дедлайни, зустрічі, звіти. Навіть вдома він часто сидів за ноутбуком, поки дружина затягала онуку спати. Коли він у останній раз просто розходився з Іркою в парк, не думаючи про роботу?
– Завтра я поїду в місто і скасую угоду, – раптом сказав Гришик. – Але з одним умовою: ти проведеш цю зиму у нас. Ірина буде рада, а Іра просто щаслива.
– А город? – з турботою запитав батько.
– Весною повернешся і засадиш все заново. Я допоможу тебе.
Стара неохотно подивилася на сина:
– А як же твоя робота? Ти ж постійно зайнятий.
– Візьму відпустку. Давненько пора, – твердо сказав Гришик.
Ранком його розбудив запах свіжевипеченого блинака. Мати хлопотала на кухні, напівривала стару пісню. Коли Гришик увійшов, вона разом розливала по кришках свіжий чай.
– Чого так рано встала? – зітхнув.
– То забув? У нас же ще малина не зібрала, я й картошку копати пора, – АннаUSR була повна енергії. – Якщо хочеш успіти все силами до від’їзду, потрібно пошевелюватись.
Після сніданку вони вийшли в сад, де їх прийняло яскраве вранішнє сонце. Малина справді чекала — гранатова ягода висяв на кущах, як дорогі каміння.
– Смотри, як плодоносить! – з гордістю сказала мати. – Я ї ще рік омолодила, а в цьому — вони такі красуні!
Вони працювали разом, і Гришик ловив себе на думці, що йому нравиться ця повільна сільська життя. Тут не треба було постійно дивитися на годинник, відповідати на дзвінки, поспішати на зустрічі. Тут життя текло по-інакшому — в згоді з природою, з сходом і заходом сонця.
– Візьми, попробуй, – мати протягнула йому гірша зі зібраних малини. – Це не та, що в магазині. Це справжня.
Гришик взяв ягода і покласти в рот. Солодкий смак з легким кислиною нагадав йому дитинство, коли вони з батьком збирали малину, а мати варив з неї вареньце. Якось на очах від переліо.
– Ти чого це? – зтурботувалась мати.
– Нічого, мама. Просто вспомнив, як ми з батьком тут на працювали.
– Він тебе любив, Гришкино. Хоч і строгий був, але любив. Всі для тебе робив — і в інститут відправити, і квартиру в місті допомог здобути.
– Знаю, мам.
К обіду вони зібрали кілька відер малини, і мати вирішила частину перероблених на варено, а частину — залишити на компот.
– Завтра картошку почнемо копати, – вирішила вона. – А то погода може змінити.
Вечером, коли вони сиділи на веранді, Гришик дзвонив іріні і розповів про своє рішення скасувати угоду.
– Я так рада, – іскренньо сказала дружина. – Це правильне рішення, Гришко. Ольга Дмитрівна не змогла б жити в місті. Вона б там загарбувала.
– А зимою вона буде у нас, – попередив.
– Звісно! Ми з Ірою вже кімнату їй приготували. Я навіть гіацинти на підвіконник купила — ті самі кропива, які вона так любить.
Розклавши мікрофон, Гришик дивився на матір. Вона сиділа в старому крісло малину, і здавалася заспокійлена і щаслива.
– Знаєш, – сказав він, – я, пожалуй, возьму відпустку не тільки весною, але і в серпні. Приїдемо з Ірою і Іріною, допоможемо з урожаем,
– Вот і чудово, – кивнула Ольга Дмитрівна. – Ірина завжди полезно знати, звідки їжа береться. А то, наверху, думає, наверху, що із магазину.
Гришик розсміявся і обняв матір за плеча.
– Ти права, мама. Як завжди права.
Слідкуючи кілька днів вони проводили за працею в городі. Викопали картошоки, зібрали залишилися овочі, заготували компоти і вариня. Гришик відчув, як міська сукня важилася поступово, як повертається щось давно забутое, але дуже важливе.
– Вот бачиш, – говорила мати, указуя на заповнені банки з заготівками, – усе ж з города, усе власними руками. Розве можна це бросити?
– Не можна, мама. Ти права.
У день від’їзду Гришко Ольга Дмитрівна вставала особливо рано. Приготувала інша, зібрала для сина подарунки – банки з вариньком, мариновані огірки, молочна сала, яке сусід Ганна принес перед північними.
– Усе це я Ірині і Іріні передай, – наказувала, укладаючи банки в коробку. – Скажи, щоб кушували на здоров’я. А я к зимой іще привезу.
– Добре, мам.
Перед самим від’їздом Ольга Дмитрівна раптом обняла сина, як колись в дитинсті.
– Дякую тобі, синку. За те, що послухав стару. За те, що допоміг з урожаем. Мені залишкам одного бути тяжко було.
– Мама, – Гришик кріпко обняв її відповідно, – це тобі дякувати. За те, що в мене є. За те, що така…
– Яка? – усміхнулася стара.
– Настій. Як твоя малина.
Автобус уноси Гришку назад в Київ, а він все думав про матір, про її місто, про останній урожай, який виявився не такого уж останнім. Життя продовжувала, як продовжав плодоносити старий сад, як продовжала радить господині малину, як продовжала земля дарувало свої плоди тим, хто відноситься до неї з любов’ю і увагою.
В Києві його ждали Ірина і Іра, а через кілька місяців приїде і мати – втомлена зимнім самотністю, але повна плани на весняні висадки. І Гришик уже знав, що обов’язково взьме відпустку, щоб допомогти їй із цими висадками. Потому що коріння не забувати, як і не забувати землю, на якій і вирос.
Останній урожай цього року був зібраний, але після ішло ще багато урожаїв. І Гришик знав, що тепер буде причасть до кожного з них.
